Вічник

А що було далi, чи й розказувати… Як стрiляли по нас i кулi тьопали з сукна криваве клоччя. Як клали нас на мiсцi трупом. Як нас оточили i били прикладами в твар, а потiм чоботами трощили голови… Як силували колiнкувати i пускали в роти струменi сечi: «Украйну хочеш, копиле? На!» Як заганяли нас багнетами у крижану Тису i казали пливти. А другi з того боку стрiляли по водi, i кулi плямкали, як коли дощ цяпае на плесо… Як декотрим пороли черева i прибивали до верби кишки, а ззаду шуськали ножами, щоб караник намотував своi кишки на дерево.

А самi гугнали сiчовицький гiмн i приповiдали: «Украйну любиш, сомаре? То танцюй! Тонцолнi, тонцолнi!»

Що ми, дiти, до цього видiли, що знали? Може ми й знали, гуртуючи роi в Хустi, що на тому притисянському полi приспiе вмирати. Але не знали, що се буде так.

Не суди нас строго, Карпатська Украiно. Коли ми лежали в пiдмерзлiй рiнi, холодiючи не так вiд каменя, як вiд невiдомого страху, над нами рiвним шором летiли дикi гуси-лебедi. Вони вертали домiв iз далекоi чужоi теплiнi.

Вертали на своi розвiтренi гнiзда. Бо лише тут iм добре. І нам тут було добре. Тут проминуло солодке дiтвацтво i прийшло неспокiйне легiнство. Нам кортiло любити дiвчат, але випало пiзнати коротку, як березнева днина, любов до Вкраiни, до ii малого Карпатського терену, в який вона зараз пускала свое калинове корiння. В промерзлий глиняний тужавик.

Нам було добре жити тут. Але не в сей мент, коли розум розривався мiж тiлом i серцем, – i тiло студенив пiт жаху, зате душа ширяла з лебедями над полем, яке тодi ще не називали Красним.

Нетерпеливо крячiло вороння з берегових тополь, передчуваючи масну вечерю, а ми грiли землю грудьми i тремким диханням.

Чуеш, Карпатська Украiно, не суди нас, слабих i невмiлих. Ми ще не знали, як жити, а вже мусили вчитися вмирати за тебе.

То нич, що ми тодi пiднялися ненадовго в повний рiст. Головне, що ми впали на свою землю, очима до свого неба. І нiкуди й нiколи ми звiдси не рушимо. Бо лежимо тут не кiстьми, а серцем.

Бо лiпше свое лико, нiж чужий ремiнь.

…Тепер нас, пересiяних смертю, гнали на Перевал.

«Якщо вбити, то нащо нас провадити аж пiд хмари?»– питав я з малою надiею сотника.

«Сi не вб’ють, бо ми полоненi зi зброею в чесному бою. А зроблять то поляки. Лиш-но ступимо на iх землю. Тi панькатися не будуть. Я iх знаю – в самого добра лiтра польськоi кровi колобродить».

«То, може, вони вас помилують?»

«О, нi, сього я iм не подарую.