Вічник

А ти, хлопче, слухай сюди, – стис зап’ястя моеi здоровоi руки. – Доки туман, доти маеш нагоду порятуватися. Скочиш у ялиновий гущавник – i дай ногам знати! Ачей, в iмлi не поцiлять. А поцiлять, то годиною-другою ранiше. Яка рiжниця?»

«А ви? – звiдаю пошепки. – Чому ви не збайлуете?»

Офiцер уколов мене гострим оком:

«Я? Я той, що водив инших на смерть. То чому сам маю вiд неi втiкати?» – i зирнув на мене, як iз темноi ями. Тi очi й зараз передо мною – чорнi, з кривавими цятками. Очi птицi, що чуе свою кончину.

Тепер, iз дзвiницi свого перестиглого вiку, я обертаюся в той згiрклий март i зчитую крiзь пласти рокiв розумiння: немае в нас серед людей нi ворогiв, нi друзiв, але кожен з них – малий чи великий учитель, що, як придорожнiй стовп, направляе твiй поступ. Так менi було послано й сотника Скобала, що в малому часi явив менi велике: в термiнi вмирання явив науку життя. А про инших, що дали менi своi неперебутнi школи, я буду говорити далi в сьому нотисi.

…З пiвгодини ми йшли без бесiди.

А пак сотник мене зась за руку торгае:

«Важся, синку, бо туман вичахае, а з ним i шанс твiй».

«Не зможу я, пане».

«Зможеш!» – скрипнув зубами сотник.

«Ледве ноги волочу».

«Ти на ноги не грiши, – правив вiн водно свое. – Ти бери ноги в руки i лети наослiп. Аж до Чорного лiсу. Там принишкнеш. Туди навiть звiрi не потикаються».

«А чому я, пане? Чому ви кого другого не нараджуете?» – несмiло питав я.

«Чому? Бо ти не для кулi, хлопче.

Бачив я на Краснiм полi, як ти попри воякiв стрiляв. Душа в тебе свiтла. Такi жити мають».

«Нич з того не буде», – гiрко видихнув я.

«Буде! – сказав, як вiдтяв, сотник. – Живи й за нас, хлопче. Живи й помагай жити иншим», – при сих словах обiруч гупнув мене в плечi, штурхнув з урвища вниз.

І залопотiв я, як снiп, по гострому камiняччю, по колючих корчах джеряпину, хапаючи зубами мокру траву, обдираючи руки й твар. Через тлум болю чув, як трiщали за мною пострiли i як щодалi iх глушило ревище рiки.

Вода прийняла потовчене тiло в студену кипiнь, розгойдала, як солом’яну бубку, i понесла до запаленого сонцем крайнеба.

Рiка не стратила мене. Зрiс я на тучних водах Тиси i зараз, щоб держатися на плаву, менi було доста одноi, здоровоi, руки. Рiка вивергла мене на зарiнок, де я зачепився за навислу вiльху i, як килава жаба, вицабав на берег.

Як слiпiй курицi зерня, трафився тут стiг сiна з укритим цератою заголовком.