Вічник

Не знаю, звiдки добрав я сили, щоб вискубати собi в сiнi яму, залiз у неi i затих, нагрiваючи тiлом сухе гнiздо. Мишка попискувала менi на вухо свою колисанку. Але не довго я чув ii – сон зломив мене на добру добу.

Прочумався передсвiта i, боячись гулькнути на людей, слiпма рушив у хащi. Знав, що поголос про втечу вiйнув селами i на мене вже чигають жандарми. Одне стелилося спасiння – лiс. І я дерся в гущак, обминаючи возовi колii i топтанi путики, вгадуючи в корчомахах звiринi тропи. Що я робитиму в хащi сам – про се я боявся й думати.

Пралiснi дебрi глухли й темнiли, очi виiдала сiра ряботина, гнiтила спресована тиша i замкненiсть простору. Вiтролом, грубезнi колоди, терня й намети гнилого листя перегачували менi хiд. Щоб обдурити голод, я пив зi жменi воду i жував бруньки. Вбита рука затерпла, посинiла, я ii не чув.

Деiнколи крiзь галуззя вцiрялося, як мачуха на дiти, блiде сонце. Але й того було доста, аби хоч мало розвiялись моi смурнi гадки. Я бiг-утiкав вiд страху в страх, вiд учорашнього дня – у безвiсть.

Птицi вривали свист i завмирали, коли я човгав нетрищем, звiрi скляними очима косилися з криiвок. Я був тут чужий, i менi все було чуже й дике. Раннiй вечоровий сутемок давив, як вiко домовини. Далi йти було нiяк. У яму пiд вивернутим коренем я назгрiбав листя й сухоi папоротi, зарився, як звiря, i в полохливому снi перебув якось нiч.

Прохопився я вiд теплого повiву в лице. Розтулив очi i увидiв иншi очi – як двi великi сливи. А пiд ними – мокра зморщена рийка.

Ведмiдь! Вiн скривив морду, як чоловiк до плачу, i хрипко заревiв. Я зiрвався на ноги й перелетiв через пень, помагаючи собi здоровою рукою. Страх, як вiтер, гнав мене в плечi. Серце гупало десь аж пiд черевом. Оббiгав колоди, перескакував вирви i поточини, пружиною вихапувався з яркiв. А ззаду насiдало звiрине хурчання. Ялинник рiдшав, я бiг уже просiкою i потиличним оком бачив, як назирцi вайлакувато хлипае ведмiдь. Худий, облiзлий по зимi. Закралася гадка, що вiн не доганяе мене, а просто жене. Раз у раз спочивае, потираючи лапами голову. Нiби й менi дае перевести дих.

І от я вже на голiй рунi, бiгти по всохлiй травi-псяйцi легко. Знаю, що звiр не любить вiдкриту шир – вiтер збивае тут нюх, а очi пiсля голодноi зимiвки ослабли. Та ведмiдь бере влiво, йде навперейми, жене мене на кремiнну косу.

«Добре, – думаю я, – може, там вiдiб’юся вiд нього камiнням».

Ага, камiння тут бiда мае, а те, що е – таке дрiбне, що лише у воробкiв шпуряти.