Вічник

І гоп – полонинний хребет обриваеться звором, та таким крутим, що я i з двома здоровими руками не злiз би в долину. Іржавою папороттю оторочена ся стiна, анi корчика, за який би вхопився. Голе урвище.

«Туй мiй конець!» – шепочу в дурманнiй гарячцi i обертаюся очима до лиця смерти. Вона желiпае вже близько, пахне злежаною шерстю i псячим калом. Стае на заднi лапища i суне на мене. Я чую гаряче дихання i сипле гурчання. Здеревенiлий тiлом, я смиренно чекаю, що буде далi. Ведмiдь простягае лапу i хляпае мене по хворому плечу.

Гойкнувши вiд болю, я втрачаю твердь пiд ногами й лечу в провалля. А звiр реве менi вслiд, i в ревищi тому я запаленим мозком вчуваю дике реготання…

Не можу знати, як довго я пролежав у безпам’яттi. Годину, день, а може, й бiльше. Коли вернулося розумiння, на грудях моiх сидiло сiре потя i тоненько зiпало. Я зопершу подумав, що то моя душа. Боявся дихнути, щоб не спудити ii. Птиця шiковно злетiла, а душа лишилася пiд бабиним вовняним светром, ледве тепла. Холод притлумлював бiль струдженого, побитого тiла.

Коли втямив, хто я i де, спробував ворухнути пальцями хвороi руки – вони подалися. Тодi сперся на лiктi, роззирнувся. Зеленi плахти ялин нависали обабоки, вiдчахнутi гiлки лежали пiдi мною. Ось де був мiй рятунок: ялиновi лапи прийняли мене в падiннi i поклали на м’який устiл сухоi хвоi. Мiж деревами свiтлiла прогалина, метрiв за п’ятдесят курився рiденький димок. Я зрадiв, що то чиясь ватра, зiбрався на силах i потягся туди.

Дивниця вiдкрилася очам: курилося парою темне болiтце, ще й тихо побулькувало запахом тухлих яець i згiрклого воску.

Зокола рясно впечатанi в чорне багно слiди ратиць, вiхтi шерстi, пiр’я. Видати, сюди щось тягло звiрину. Чей менi ся купiль теж не похибить! І я сторожко встромив туди свою долоню – ii обхопило шумовиння пухирцiв. Вода була тепленька, масна, як куряча поливка. Сяк-так здер я з себе одiж i зсунувся в нуртливу теплiнь. Шкiру млосно заштрикало, заскомтало, вiдпускало нерви. Риб’яча душа дiтвацтва пробудилася в менi, вiйнула шовковими плавниками, вертаючи в блаженну сонячну криницю мого первородного свiту…

«Бульк-бульк-бульк», – булькотiв на вухо лiсовий котел.

Я вибулькнув з матерi в яму, де мочили коноплi. Був такий мiзерний, що в дiвки-матерi до послiднього дня й черева не бачили. Зродила вона мене семимiсячним, коли полоскала коноплi. Пiдняла читавенький снопик, щоб нести на сушку, – i тут шубнув з неi у воду я.