Шляхами і стежками життя

46 – бл. 127) – давньогрецький письменник, iсторик i фiлософ. Наталена Королева, очевидно, згадуе саме про бiографii грецьких i римських державних дiячiв (лат. – Vitae parallelae).] та «De rearum naturae» Лукрецiя[280 - Тит Лукрецiй Кар (бл. 99–95 до н. е. – 55 до н. е.) – давньоримський поет i фiлософ, про якого майже не збереглося бiографiчних вiдомостей. Наталена Королева тут згадуе чи не едину його вiдому працю – «Про природу речей».].

Кiмната Інес – «кiмната панi дому» – велика, вибiлена вапном, як i всi кiмнати цього дому, – вiдзначалась вiд iнших лише тим, що до вапна було примiшано трохи рожевоi барви.

Тiльки трохи, аби стiни не були мертво-бiлi, але приемного теплого вiдтiння.

Муслiновi[281 - Тобто з муслiну – рiзновиду бавовняноi або шовковоi тканини.] бiлi заслони тремтiли на вiдчинених вiкнах пiд легким подихом з океану. Двi великi горiховi скринi, виложенi всерединi пахучим кедровим деревом, стояли з обох бокiв лiжка, поставленого на пiдвищенню коло стiни, – в головах одна, друга – [в] ногах, монументальне лiжко мало муслiнову мустiкеру[282 - Мустiкер – дрiбна сiтка-балдахин, яка натягуеться над лiжком для захисту вiд малярiйних комарiв.

], щоб захистити сплячого вiд комах. Проти лiжка – молитовна лава-клячник перед великим мармуровим розп’яттям, пiд яким, на пiдставцi з рiзьбленого горiха, було поставлено статуетку, метр високу, тоi ж самоi св. Дiви de la Soledad, яка прикрашала вежу над брамою. В розi – великий «tocador», туалет-комод з великою кiлькiстю рiзних ящикiв та ящичкiв, але настiльки низький, що можна було зачiсуватись, сидючи перед ним, дивлючись у дзеркало в рiзьбленiй горiховiй рамi, яке стояло на туалетi. Коло одного з вiкон – велике крiсло з шовковими подушками та низенькою лавочкою пiд ноги. Це було все умебльовання. А що кiмната була велика, то виглядала майже порожньою. Естрельiтi дiсталась подiбна ж кiмната, тiльки з одною скринею.

Дiвчинi незвичайно сподобалось нове житло. Їй, що виросла в кляшторi, оточена завжди товаришками та черницями, здавалося нинi, що вона вiльна, як птах, якому вiдчинили клiтку й дали можливiсть ширяти в безмежних просторах, яким не видко краю.

Помиляються-бо тi, хто думае, що в кляшторi пануе самiтнiсть. Навпаки, в кляшторi людина нiколи не бувае самiтня. Завжди оточуе ii товариство все тих самих осiб – день що день, з якими вона мусить жити, мусить зустрiчатись. До того ж весь цей кляшторний день, все кляшторне життя подiлене на певно встановленi, незмiннi години.