Шляхами і стежками життя

Вiдшукав поглядом наймення своеi хрещеницi i вголос вимовив еспанську форму наймення Стелла: «Естрелья»…

Так: не Карменсiтою буде ii називати – цим найменням, яке з десятка еспанок мають, напевно, шiсть. Буде для нього Естрельiтою, «зiрочкою»… Зiрочкою, яку посилае йому сестра Кларiта, щоб не блукав манiвцями за промiннями зорь герба Карраско…

По Великодню Еугенiо вирушив у подорож по свою племiнницю – Естрельiту…

* * *

Чекав у бiблiотецi Великих Боркiв на свою небiжку. Вiд педантично вишикуваних книг, як ряди воякiв, вiе холодом на молодого старшину, зломки горельефiв, мармуровi бюсти та статуi видаються ще холоднiшими, бiлiючи серед зчорнiлих портретiв.

Вiдчиненим вiкном ллеться напоена свiжостю прохолода весни, не теплiшоi за андалузьку зиму.

Меркло-сiре, як «мертвi» перли, небо злегка ружовiе вечiрнiм рум’янцем. Дощ висить на хмарах, як сльози на вiях, що ось-ось стрiпнуть iхнi краплини… Не буде то прудкий еспанський дощ, але тихий весняний дощик, котрий нiжно торкаеться ще не розвинених листочкiв, немов гладючи iх, помагаючи iм висвободитись з липких пуп’янкiв.

Проглянуло на мить блiде промiння невидимого заходячого сонця i перетворило пасма дощу у кришталевi струни натягненi вiд неба до землi. І раптом немов тi струни зазгучали… Попливла сумна тиха мелодiя. Немовби одночасно i плакала, i несла потiшення.

Еугенiо обернувся до патера Гауденцiя, що саме увiйшов до бiблiотеки:

– Хто то грае?

Чернець всмiхнувся:

– Чех! – вiдповiдае коротко на Еугенiовi питання.

– Як гарно грае!

– Чехи – добрi музиканти!

– Родинна здiбнiсть? – не зрозумiв Еугенiо слово «чех».

– Нi – народна, – висвiтлюе чернець. – Чехи – не родина, а нарiд. Слов’янський нарiд, вклинений мiж Австро-Угорщиною та Нiмеччиною.

– Я гадав, що то – прiзвище? Що то той музикант так зветься.

– Як вiн зветься, того нiхто не знав, бо вiн – нiмий. Знаемо лише, що вiн воював разом з польськими повстанцями пiд прапорами, на яких було написано гасло «За нашу i вашу свободу»! Воював з графом Адамом Дунiн-Борковським.

Граф Адам поляг в бою. Чех залишився. Але стратив мову. Чи вiд ранення, чи вiд пережитого жаху – хто ж про те знае? Сказати вiн не може! Нинi довгi вже роки ходить з арфою i грае. З цього живе. Часами завiтае й до нас. Грае у гробу колишнього товариша… Може, у якiсь пам’ятнi – лише йому одному вiдомi – днi?..

Мовчки слухали нiмого арфiста. Згуки падали, як сльози, – чистi i яснi… як краплини весняного дощу.