Шляхами і стежками життя

Без сумнiву, так, розпорошенi й малими гуртками, iшли й вони… І скiльки було мiж ними безправних рабiв, якi там, в катакомбах, лише на хвилину почували себе людьми серед людей, братами, такими ж, як i iншi «свободнi» люди, й тужили по справедливостi на свiтi, по рiвностi всiх, по свободi, волi серед вiльних!..

Он там, коло старовинного водограю, двое дiвчат кроплять квiти у своiх кошиках… Певно так, як та дiвчина, загорнена до великоi бiлоi хустки, виглядала тiточчина патронка, св. Агнеса[215 - Агнеса, по-еспанському – Інес (Н.

К.). Агнеса Римська ([291]–304) – дiва-мучениця, одна з найвiдомiших римських святих.], коли по дорозi з катакомб затримувалась, щоб поговорити зi своею молошною сестрою, сiльською дiвчиною св. Емеренцiаною, коли та приходила до мiста…

Повiз затримався. Вступили до вогкоi пiтьми катакомб. Тепер Естрельiта зрозумiла, чому Рим – Вiчне мiсто. Вiчне не вiчностю своiх будiвель, але вiчних, не в’янучих згадок та образiв тих далеких часiв, якi вiдживають в уявi того, хто, входючи сюди, несе власне серце, як свiтло катакомбового «лiхтаря» – «lucern’и»[216 - Lucerna (латин.

) – свiчка, лiхтарик, лампада.], який оживлюе той давноминулий свiт…

Коли ж потiм перед вiвтарем з’явилась висока й струнка постать вуйка Еугенiо у бiлому орнатi[217 - Орнат (вiд лат. оrnatus – одяг, прикраси) – у католикiв та лютеран елемент лiтургiйного одягу.], Естрельiтi здалось, що i його обгортае ясне свiтло минулого.

Немов з глибини вiкiв лунали тихi латинськi слова служби Божоi.

Вони були вiдгуком слiв Петрових, що жили вiчноприсутнi тут. Естрельiта вiдчула: доки цi латинськi слова в’язатимуть ii з героiчним минулим, вона нiде i нiколи не буде самiтня. Це – мова ii далеких, дуже далеких предкiв… Але треба бути латинськоi крови, щоб вiдчувати це… тому стiльки народiв нiколи не зможуть зрозумiти, мати за «свою», «рiдну», цю «латинську вiру»… Вертаючи додому у повозi, сказала про це вуйковi.

Еугенiо мiцно стиснув дитячу ручку.

– Справно вiдчула, mi alma[218 - Mi alma – дослiвно: моя душе. Вживаеться як пестливе слово (Н. К.).].

І за хвильку тихо додав:

– Коли життя роздiлить нас, будемо далеко один вiд одного, знай, знайдеш мене завжди, коли прийдеш ранком на першу службу Божу. Доки житиму – вона буде завжди молитвою за тебе.

Бiльш до самого дому не промовили нi слова. Естрельiта притулилась голiвкою до вуйка. А вiн притис ii до себе.