Сон тіні

Із-за нього ставав у гостру суперечку з сенатом, який мав тодi велику силу.

Про Антiноя враз постала чутка, що вiн потаемний християнин, бо носить завжди на шиi медаль, на якiй зображене ягня i двi грецькi лiтери: альфа i омега, Антiной сам казав, що ця медалька – його едина пам’ятка про матiр. І Татiан враз вирiшив, що це пiд впливом християн, вiд яких август привiз Антiноя, так збiльшилась смiшна й прикра забобоннiсть Адрiана. Але вирiшив також, що варто цю забобоннiсть використати. І переконав Адрiана, що коли вже вони в Єгиптi, то варто мати пророцтво вiд найвищого пророка славноi святинi Серапiса.

* * *

По вiдвiдинах у Сабiни Татiан побував i в цезаря, i в рiзних визначних осiб Александрii та цезаревого почету i повернувся додому лише на обiд, тобто перед заходом сонця. Антiстос чекав вже його. По обiдi приятелi перейшли до таблiнуму.

– Знаеш, – зауважив Антiстос, простягаючись на ложi й заложивши руки пiд голову, – коли ми повернулись з храму на симпозiон до Дорiс, Прiск дуже недво- значно пiдкреслював менi, що так добре полагодили справу виключно завдяки йому.

Як це тобi подобаеться?

– Дуже мало, але не дивуе, – Татiан вiдпив iз чари. – Правду кажучи, без Прiска ми на цю арiстофанiвську комедiю не зважились би. Вiн може так думати, але висловлювати такi думки – необачно.

– Так. Справедливо: необачно всiм нам, але чи не найбiльше…

– Очевидно, йому. Бубон вiн! Я нiколи не був закоханий до воякiв. У них занадто дужi голоси, неелегантний лексикон i багато темпераменту.

Ну, й похвальби. Це, може, й добре у полi, але не в спокоi i не в храмi.

– Істинно. Саме про це я мiркував сьогоднi. До того ж менi прикро, що Прiск не вмiе «грати для гри». А враз хоче виграшу, вiрячи згаданому тобою Арiстофановi, що впевняв нiби: де нема нагороди – там нема й мистецтва.

– Такi незмiнно програють, – згодився Татiан.

– Таж з ними можуть програти й тi, що були в iхньому товариствi.

– Отож це мене й непокоiть, Татiане. Ми допустились помилки.

– І що ж? – спокiйно, як i ранiше, запитав Татiан.

 – Вчасно помiчена помилка не страшна. Їi легко направити. Упертими в помилках лишаються тiльки дурнi.

– То дозволь, я докiнчу, – пiдвiвся на ложi Антiстос. – Помилку треба виправити враз i досконало.

І вiн повернув додолу, до землi великий палець правоi руки. Це був рух званий pollice verso, яким у цирку глядачi дозволяли переможцевi-гладiаторовi вбити переможеного.

– Безумовно. Для спокою iмперii це буде найдосконалiше.