Сон тіні

– Чи спиш, дiвчино? Чи щось тобi сталося?

– Я думаю, Геленiон… думаю, думаю… І нiчого не можу вигадати.

– Здаеться, тi думки змiнили й твою вдачу. Ти – не цикада, а смутний кипарис.

– Геленiон! Мене зурочили! На мене напустили якiсь чари! Я роблю одно, а думаю iнше. Ось i цю нiч серед танцю я побачила раптом себе нiби в якомусь храмi…посеред нього стояла одинока статуя бога. А я нiби танцювала… потiм немов щось вдарило мене по очах, i я зомлiла вiд жаху. Я впала на самому закiнченнi… коли Психе вмлiвае.

Овацii були страшнi! А мене винесли з подiуму. Це, мабуть, так менi поробила Меланто-тесалiанка.

Гелене похитала головою:

– Нi, дитино. По-перше: не кожна тесалiанка чарiвниця. По-друге: тобi треба виспатися. А кiнець кiнцем, справа не в Меланто i не в чарах. А в твоему серцi.

– Воно ж менi й болить, – взялась руками за груди Ізi. – Але що маю чинити?

– Дитино, кожен мусить зажити першого кохання. Але вiд того мало хто вмирае. В тебе, справдi, справа складна. Тож мусиш мiцнiше взяти себе в руки.

Глянь, як блискуче до тебе всмiхаеться життя. Ти ще дiвча, дiвчинка, а вже славна гiстрiя. За пару тижнiв.

– Знаю. Розумiю… Але ж мене сьогоднi нiщо не тiшить. Хоч… якби ти тiльки чула тi оплески… овацii…

– То й не дратуй богинi Тiхе, коли вона всмiхнулась тобi.

Ізi вхопилась рукою за подарунок Хризiс. Сяюче золотими оздобами й зеленими вогниками смарагдiв намисто було завжди на Ізiнiй шиi i при скромнiй хатнiй тунiцi.

– Менi неймовiрно щастить, вiдколи ношу на собi цей амулет.

Вiн чарiвний. Я анi не мала часу тобi розповiсти про його перший чин. Батиловi переказали, що я у Дорiс злякалась, збила музику. Зробила осудовисько школi. Як вiн мене лаяв! Гiрш, як винувату рабиню. Я мовчки слухала. Нарештi не втерпiла й сказала: таж саме за ту «Дафне» я й дiстала вiд Хризiс оцю оздобу. І раптом сталось диво: Батил остовпiв. Змiшався й нарештi лагiдно сказав: «Все може статися. Трапляеться й старому мiмовi злякатись. Але ж – не розгубитись! А тодi – танцюй що схочеш. Бо дурнi не розумiють, а розумнi не здивуються».

Згадка трохи розвеселила Ізi. Вона вiдскочила по зерно своiм цокотухам, потiм знову сiла бiля Геленiон.

– І сьогоднi менi заплатили великi грошi, – промовила.

– От я й кажу: за рiк, за два ти станеш зовсiм заможною. Давно ти його бачила?

– Батила?

– Та нi! Антiноя…

Ізi захвилювалась.

– Геленiон, я люблю тебе, як сестру, й нiчого вiд тебе не приховую.