Сон тіні

То Ізi, моя подруга по школi.

– Так ви ще школярочки, голуб’ята. А вона, – хитнув у бiк Ізi, що повертала з хати з глечиком гранатового соку, – жартом назвала себе гiстрiонкою?

– Добрi жарти, пане! Я б вельми хотiла мати змогу так жартувати. Та вже кiлька день, як наша цикада, як ми ii називаемо, знаменита на всю Александрiю солiстка.

– Та ну! Лиши! І язичок же в тебе! – спинила ii Ізi, вибираючи з кошика тiстечка.

Гелене прилипла поглядом до продавця. Був високий, мiцний, своерiдноi краси й сили. Особливо вражали свiтлi, довгi вуса, що звисали з темного, на бронзу опаленого обличчя аж на груди.

Грекиня прищулила око й розглядала, як формувалися тiнi пiд розумними й дуже молодими очима, творячи, мов сяйво, вiночок тоненьких зморщок.

– Коли буде ваша ласка, й коли б я вам не дуже заважав, дiвчатка, то дозвольте менi трошки вiдпочити. Болить мене нога, а я тиняюсь спозаранку.

– Сiдай, сiдай, госте, – запросила Ізi, – дозволь, я дам тобi до води соку.

– А я вже з твого дозволу, меркаторе, спробую зробити ескiз з твого обличчя.

– Таж ви тут усi митцi, – здивувався прихожий. – Прошу, прошу. Тiльки ж чи смiю я говорити? Я дуже цiкавий. Ну, й балакучий.

– Можеш, – вiдповiла задоволена малярка.

І враз взялася лiпити плоскорiзьбу гарноi й незвичайноi моделi.

– Я ще сама буду тебе бавити.

– Спасибi тобi. Видно, добра в тебе ненька, що виховала таких чемних доньок, як ти та Ізi.

– І я чужа для Ізi, ти ж бачиш, – показала стеком на свое стрижене волосся. – Я в жалобi.

Не маю нi неньки, нi тата. Я чужинка i тут заробляю свiй хлiб. Ізi сирота й сама на себе заробляе своiм мистецтвом.

– То виходить, що ви всi собi чужi. А менi спочатку здавалось, що ви сестри.

– Де ж таки, – дзвонила Фанiон, – придивись, якi ми всi рiзнi. Та й з рiзних сторiн. Геленiон – з Коринта. Я – напiвегиптянка, александрiянка, а Ізi… я навiть i сказати без помилки не зумiю, з-за якоiсь великоi рiки.

– З-за Дунаю, – додала Гелене.

– Ах, з-за Дунаю! – повернувся Дiомед. – Сиджу, сиджу! Велика, гарна рiка Дунай.

Був я там колись. А найбiльше там людей, що звуть себе аланами або гелонами.

– Нi, я з роксоланiв, – озвалась Ізi, – принаймнi небiжчик татко про це згадував, i мама також. Тiльки я татка майже не пам’ятаю.

– Роксолани смiливий i волелюбний народ, добрi вояки. А ще лiпшi iздцi.

– Тато був славний iздець. Не дурно ж вiн був декурiоном.

– Декурiоном? – здивувався Дiомед. – Вибач, що спитаю: де ж вiн служив?

– В Тiнгiсi.