Пливе човен – води повен

Так що тут вiдбуваеться, врештi-решт?!

Пiдкоряючись наполегливiй вимозi органiзму, приклав зусиль, i повiки розсунулися, а я побачив над собою похмуре, затягнуте хмарами небо. І трiпочуче вiтрило.

– О, схоже, панич прокинувся… – пролунав поряд, але поза зором, неприемний, хрипкий голос. – А ще кажуть, нiби шляхтичевi для мiцного сну треба не менше трьох перин пiдстелити. Чуеш, Круку! Може, помилився ти? І нiякий вiн не княжич?

– Горня ракii кого хочеш приспить… – пробурчав у вiдповiдь уже знайомий голос.

А пам’ять, що поволеньки поверталася, послужливо нагадала про одноокого «пiрата». – Чи ти, Хрипуне, вже забув, як кiлька днiв тому на купi гною за шинком спав?

Дружний регiт пiдтвердив, що такий казус з власником хриплого голосу дiйсно траплявся. Втiм, той i сам не заперечував, бо вiдповiв цiлком добродушно.

– Я ж не про себе… І гнойова купа ще не найгiрше мiсце, де менi доводилося ранок зустрiчати. Гей! Барило! Пам’ятаеш Бахчисарайський зиндан?

– Щоб вiн згорiв… – приеднався до розмови ще хтось.

Голос долiтав здалеку.

– Земля i гноiвка не горять… – каркнув у вiдповiдь Хрипун. – Це ж там я свiй нинiшнiй голос здобув. А до цього кращим спiваком у Звенигородi вважався. На свята в церковному хорi спiвав. Ех… – зiтхнув голосно. – Те-пер-то менi в храм дорогу заказано. Стiльки нагрiшив, що навiть якби захотiв покаятися, все не пригадаю.

Краем вуха прислухаючись до розмови, я пригадав усе, що трапилося зi мною ранiше. І потрапляння в iнший час, i козака Василя Полупуда, i нашi з ним пригоди.

А також ту скорботну мить, коли для запорожця вони закiнчилися… назавжди. А для мене стали значно неприемнiшими.

– А ось ми у панича запитаемо… – вирiшив звернутися до мене за допомогою Крук. – Мабуть, учений краще в цьому розумiе. Гей, Петре! Чуеш, що питаю?

Навiть якщо б i чув, з вiдповiддю довелося б зачекати. Органiзм, що остаточно прокинувся, так рiшуче зажадав полегшення, що я аж застогнав. Жваво схопився на ноги… Застогнав ще раз вiд пекучого болю, що блискавицею прострелив голову… Але рятiвний борт був поруч, залишилося тiльки шаровари припустити.

О!.. Райська насолода…

Разом зi шлаками з органiзму вийшла i слабкiсть. Стало не так гидко на душi, та й в головi трохи прояснилося.

Іржання десятка луджених горлянок, що супроводжувало процес очищення, навело мене на думку, що чоловiчий колектив далекого минулого нiчим не вiдрiзняеться вiд тих компанiй, у яких менi доводилося бувати ранiше.