Пливе човен – води повен

– Василю, це не моя справа… Якщо не хочеш, можеш нiчого не говорити…

Хитрував, звичайно. І самого цiкавiсть розпирала, i бачив, що козаковi накипiло на душi – треба виговоритися. Настiльки, що вiн аж зрадiв моiм словам.

– Хочеш дiзнатися, що за iсторiя пов’язуе мене з Круком?

– Якщо на те буде твоя воля i згода…

Полупуд ще раз обвiв поглядом рiчку, особливо правий берег, щось прикинув i кивнув.

– Якщо вiтер не посилиться, до гирла притоки Бистроi, думаю, ранiше полудня не винесе, так що час е.

Можна i поговорити. У тебе тютюну, часом, не знайдеться?

Я винувато розвiв руками. Мовляв, звiдки у бранця майно, але тут згадав про захований окраець.

– Тютюну немае, а ось пожувати е.

– Чудово, – зрадiв Василь, коли я вийняв iз шароварiв невеликий, як двi сiрниковi коробки, шматок хлiба. – А то я другу добу тiльки недостиглими вишнями та заячою капустою харчуюся.

Швидко прожував окраець, зачерпнув долонею води з рiчки i запив.

– Спаси Боже… – витер вуса долонею. – Як розвиднiеться, оглянемо байдак.

Не може бути, щоб розбiйники весь припас на берег знесли. Хоч щось, та залишилося. Заодно – подивимося, що вони бусурманам такого цiнного везуть?

– Везли…

– Що? А, ну так… – хмикнув Василь. – Приймаеться…

Потiм порився за пазухою i витягнув мою люльку. Наче привiт з дому передав.

– Бачиш, зберiг твою цяцьку. А тютюну немае… Гаразд, – козак дбайливо сховав люльку назад, – розмовляти можна i без диму… Ми з Круком побраталися ще джурами. Я – як ти знаеш, на Сiчi з пелюшок рiс, а його на Низ кобзар привiв.

Хлопчик прибився до старого десь аж пiд Краковом. Так i бродили разом свiтом, поки на Сiч не прийшли. Кобзар вiдпочив i знову до людей пiшов, а Крук козакувати залишився. І зрозумiло, що двое сирiт незабаром потоваришували. Я йому козацьку науку i звичаi допомагав зрозумiти, а вiн менi про те життя, що за порогами, розповiдав. Геть нерозлийвода стали. Окремо нас тiльки наставники бачили, коли рiзнi завдання давали. Та й то ми намагалися спершу один наказ виконати разом, а потiм за iншу справу бралися…

Василь помовчав трохи.

– Щасливi були роки… Пiзнiше нас прийняли в новики i стали брати в походи… Там ми теж завжди трималися разом. Нас отаман навiть якщо посилав куди, то неодмiнно вдвох.

На цей раз Полупуд замовк надовго. Схоже, боровся зi спогадами. Не хотiлося козаковi розбурхувати вже пiдсохлу рану, а з iншого боку – якщо не зiрвати струп, то не очистити ii вiд гною.