Пливе човен – води повен

Пiсля чого той полетiв за борт, навiть не охнувши, i як би не швидше, нiж менi вдалося виштовхнути керманича. А, знаючи неймовiрну силу запорожця, можна було не сумнiватися – третiй розбiйник якщо i спливе, то ще не скоро. Та й то далеко вниз за течiею, сильно розпухлий i обгризений рибами.

– ? —

– Василю! – я кинувся до козака i повис у нього на шиi. – Василю! Який же я радий, що ти живий!

– Гм… – запорожець поплескав мене по спинi i звiльнився з обiймiв. – Я, мiж iншим, теж радий, що живим залишився, але не кидаюся на людей.

Це вiн так жартуе. І я, посмiхаючись на всi тридцять два, знову полiз обiйматися.

– От причепився, як сльота до плота… Ну, чого ти мене, наче дiвку, лапаеш? Угомонись, навiжений, бо по чолi трiсну.

Але я не мiг так просто вiдчепитися. Адже я подумки поховав вже Полупуда. Попрощався з единим у цьому свiтi товаришем i готувався до iншого життя. В якому не буде друзiв, а лише рабський нашийник. Хоч i «бiлий», а не кайдани, як у тих бiдолах, що на каторзi весла тягнуть або в каменоломнях спину гнуть… Тому дивився на запорожця i очам не вiрив.

Здавалося, варто розтиснути руку, i Василь зникне, щезне, пропаде, як сон… Розтане, немов ранковий серпанок пiд променями сонця.

Мабуть, козак зрозумiв це, бо ще раз ляснув мене по спинi i з суворою добротою скуйовдив чуба.

– Ну, годi, Петре… Намилуемося ще… Треба до стерна ставати. Батько Славута не лiнуеться, несе байдак до моря. І, якщо не хочемо до ворiт Кизи-Кермена причалити, доведеться трохи попрiти.

Полупуд вiдсунув мене вбiк i нахилився над трупом розбiйника. Швидко обмацав його пояс, поплескав по пазусi, стягнув чоботи. Витягнув звiдти невеликий шкiряний мiшечок i нiж. Сунув все знайдене добро собi за пазуху, а небiжчика викинув за борт. Потiм пройшов на корму i взявся за стернове весло. Оцiнив вiдстань до берега i потягнув кермо на себе.

– Бачу, Петрусю, не солодко тобi велося, якщо вiтаеш мене, як рiдну матiр? Сильно били?

– Нi… Не дуже. Я ж iм, усе як ти велiв, говорив.

І Крук вiдразу зметикував, що мене можна за грубi грошi продати. Тож велiв не чiпати.

– Завжди був розумний, шельма… i до золота падкий, – Полупуд пожував губами i сплюнув, немов йому вiд однiеi лише згадки про колишнього побратима робилося гидко в ротi. – Ех, другий раз вивернувся, падлюка…

Я примостився поруч, нiбито допомогти керувати байдаком. Все ж одним веслом управляти важко навантаженим човном було не так просто.