Пливе човен – води повен

– Це ти, байстрюку, байдак вiдв’язав?! Ну все! Молися, паничу! Наплювати на сто монет! Тепер точно приб’ю!

Розбiйник так розлютився, що вихопив шаблю i кинувся до мене.

Можливо, я не герой, щоб зовсiм безстрашно дивитися в очi смертi, але i не боягуз. При виглядi оголеноi шаблi руками голову не закриваю. Хоча мiг i закрити. В даному випадку вони менi були не потрiбнi. Вистачило нiг. Пiдтягнув колiна до живота i з усiеi сили штовхнув Тiпуна в груди, як тiльки керманич завис надi мною, збираючись довести справу смертовбивства до кiнця.

Спрацювало! Поштовхом керманича, як катапультою, викинуло за борт. Тiльки плескiт пiшов.

– Молодець, Петрусю! Я знав, що ти не даси собi в кашу плюнути! Шкода, спиш довго. Бiльшу частину веселощiв пропустив…

– Василю!

Я схопився на ноги, як i ранiше не бачачи запорожця. І не тiльки я. Тi двое, що разом з Тiпуном мали байдак охороняти, теж крутили головами на всi боки, намагаючись розгледiти ворога. Але його нiде не було. І тодi одному з розбiйникiв прийшла в голову розумна думка.

Вiн ступив до мене, зграбастав за комiр i притягнув до себе. Руки я тримав за спиною, наче зв’язанi.

– Гей! Полупуде! – крикнув у нiч «кмiтливий». – Покажись, якщо панича шкода. Крука тут немае, а я церемониться не стану! Чиркну по горлу i рибам вiдправлю. Чуеш мене?

– Та не глухий… – вiдповiв запорожець i застрибнув у байдак через корму. Мабуть, на стернi стояв. – Вiдпусти хлопця. Самi справу владнаемо. Як належить чоловiкам.

– От дурень, – реготнув розбiйник, притягаючи мене до себе ближче.

– Менi ж тiльки виманити тебе треба було. Все… Тепер тебе Карпо пристрелить, а потiм i паничевi «амiнь» зробимо.

Почувши характерний звук кременевого замка (навчився вже розпiзнавати), я зробив те, чого вiд мене не очiкував нiхто. Та i я сам, якщо чесно, теж до останнього не був певен, що зможу. Але, як то кажуть, бiда найкращий учитель.

Розбiйник тримав мене так близько, що для удару ножем в печiнку знадобилася доля секунди, а вже у наступну мить, вiдштовхнувшись вiд днища, я всiм корпусом, як у регбi, штовхнув його на стрiльця, що старанно вицiлював Полупуда.

Мушкет оглушливо гримнув. Стрiляли-то всього за три кроки. Але весь заряд шроту, що призначався Василевi, отримало напiвмертве тiло. А там i Василь внiс свою лепту в абордажний бiй. Двiчi вбитий розбiйник ще падав, а козак вже перестрибнув через нього, однiею рукою схопив за дуло, вiдвiв розряджений мушкет i трiснув Карпа у вухо ефесом шаблi.