Пливе човен – води повен

Весь день на веслах, хоч i за течiею, не бiля телевiзора на диванi валятися. Бадьорiсть вiд грози i купання спала, збудження, викликане появою Полупуда, теж, i втома навалилася з подвiйною силою. І не тiльки на розбiйникiв. Як не переконував себе, що треба триматися, очi раз у раз закривалися, i я провалювався в бездонний колодязь. Здригався, розумiючи, що падiнню не буде кiнця, i знову безглуздо витрiщався в темряву.

Інколи хмари розступалися, i я дивився на засiяне зiрками небо, згадуючи про такi ж ночi, проведенi поруч з Полупудом.

Потiм знову падав i провалювався…

У такiй напiвдрiмотi менi здалося, наче щось хлюпнуло поруч з байдаком. Я насторожився, прислухаючись. Було навiть мелькнула думка, чи то не водяник часом вирiшив менi допомогти… але хвилина змiнювала хвилину, а нiчого не вiдбувалося, – i я знову поринув у сон.

Думати про те, щоб спробувати втекти самотужки, залишив вiдразу. Василь не просто так показався, вiн давав зрозумiти, що живий i не покинув мене.

Але бiда в тому, що, навiть вислизнувши нишком з човна, з моiм умiнням тишком ходити я привiв би погоню просто до Полупуда.

Саме це, як я пiдозрюю, i стало головною причиною, чому Крук заборонив Тiпуновi розправитися зi мною. Значить, тим паче, втiкати не можна. Думки про це не додавали бадьоростi. Зате сонливiсть пройшла.

Як вiдомо, безцiльне очiкування вимотуе найбiльше, так що я вже i вiд пут звiльнився, i нiж з чобота дiстав, про всяк випадок, а нiчну тишу, як i ранiше, не порушував жоден пiдозрiлий шурхiт.

Вiд напруженого вслухання i виглядання невiдомо чого, менi навiть стало здаватися, що зiрки бiльше не стоять на одному мiсцi, а пливуть по небу, розмiрено погойдуючись, немов намагаються знову заколисати мене i повернути назад в царство Морфея.

Що?! Пливуть?! Зiрки плисти не можуть! Значить… Я мало не зойкнув вiд радостi. Так ось щось плеснуло. Причальний кiнець вiдв’язався i впав у воду. Все питання у тому – сам вiдв’язався чи вiдв’язали?

На жаль, погойдування не один я вiдчув…

– Тiпун менi на язик, якщо ми не пливемо… – пробурмотiв керманич, повертаючись на бiк.

– Чи це менi сниться?

– Сниться… – вимовив я тихенько, загасаючим шепотiнням, як матерi заколисують дiтей. – Сниться… спи…

Але на досвiдченого керманича хитрощi не подiяли.

– Який чорт, сниться?! Якщо ми вже майже на стрiм-нинi?! – схопився Тiпун на ноги.