Пливе човен – води повен

– Наздогнати! – Крук знесилено сiв на землю. – Наздогнати…

Але розбiйники, насторожено позираючи на заростi, не поспiшали входити туди.

– Боягузи!

– Зачекай, отамане… – став поряд з ним Убийвовк. – Не гарячкуй… Нiч на дворi. Що ми там побачимо? Швидше очi гiлками повибивати можна… Василь без рушницi, бiди не наробить. Та й пiдрiзав ти його незле… Так що до ранку тiльки ослабне вiд втрати кровi. А якщо пощастить, то i вiд пропасницi… Ось тодi я його i знайду. Обiцяю… Нiкуди не дiнеться. Там далi, – махнув рукою на вишняк, – плавнi i безлюддя на багато верст.

А тут – ми…

Крук подумав трохи i кивнув знехотя.

– Розумно. Будь по-твоему.

Потiм повернув обличчя до байдака.

– Ти чому не влучив? Ранiше меткiшим був.

– Панич пiд руку штовхнув… – пробурчав керманич. – Дозволь, отамане, я його приб’ю?

– Роби, як знаеш… – махнув той здоровою рукою.

Я аж задерев’янiв. «Невже все?» Але, поки Тiпун обрадувано дiставав шаблю, Крук продовжив: – Тiльки не забудь докинути сто монет в загальний котел.

– Що?! Сто монет?! Отамане, змилуйся! Та не заплатить нам нiхто за цього вишкварка таких грошей! Тiпун менi на язик.

– Хочеш об заклад побитися? Добре, я приймаю. Десять монет ставлю, що виторгую за панича сотню.

– Тьху, – сплюнув керманич з досади i вiдважив менi ще одного стусана. Але я вже був готовий до цього, i прийняв удар на здоровий бiк. – Хай вiн пропадом пропаде, твiй панич. Не чiпатиму. Але я тебе не розумiю, отамане. Щось ти занадто м’яким став.

Не до добра це, тiпун менi на язик.

– Панич, звичайно, завадив тобi. Але в чому його вина? Що знайомого врятувати хотiв? Так це по-нашому, за козацьким звичаем. Так що, у вухо його трiсни, аякже – заслужив. Але не перестарайся. Хлопець у своему правi.

– Обiйдусь, – пробурчав Тiпун, що не завадило йому все ж таки дати менi ще одного стусана. Правда, без злостi. Так, мимохiдь.

– Убийвовче, ти голос подав – тобi i за старшого бути, – продовжував розпоряджатися Крук, – поки я передрiмаю.

Трьох постав в дозор, рештi – теж вiдпочивати. Вранцi вирiшу, що робити далi. Навколо, справдi, на сотню верст пуща, а зачепив я його добре. Може, навiть до кiстки.

– Як скажеш, отамане, – слiдопит прийняв наказ, як само собою зрозумiле. – Сам постережу. Якщо Полупуд поткнеться – живим не пiде.

– От i славно… – Крук тiльки тепер випустив шаблю i дозволив Хрипуновi оглянути рану.

І кiлькох хвилин не минуло, як всi заспокоiлися.