Пливе човен – води повен

– Краще б мене у плавнях татарська стрiла знайшла, нiж така новина.

Я не перебивав навiть поглядом. Розумiв, як Василевi важко згадувати.

– На мiсцi пасiки тiльки попелище залишилося. Та двi могилки… Де жителi Михайлового стану поховали те, що вiд Марii та ii дiда залишилося. Казали, що, судячи по слiдах, башибузуки на хутiр наскочили. Але живими взяти не зумiли. Дiд з моею нареченою в будинку замкнулися, а коли розбiйники дах розбирати стали, самi себе i пiдпалили.

Бр-р… Жахiття яке. Аж мороз по шкiрi.

Це ж яка доля чекала людей в полонi, якщо вони добровiльно люту смерть готовi прийняти, аби живцем розбiйникам не дiстатися.

– Та одного селяни не знали. На згарищi тому я знайшов сопiлку. Ту, з якою Крук не розлучався з дитинства. Казав – батько ii вирiзав. Вона давно вже вся потрiскалася i тiльки шипiла, а не грала. Але носився Крук з нею, геть як ти зi своею люлькою. Так що сумнiвiв, чиiх це рук дiло, у мене не було. Повернувся я на Сiч, розповiв усе курiнному i попросив дозволу стратити юду…

Запорожець знову помовчав, а потiм продовжив дещо повчально:

– Щоб ти знав, Петре, за вбивство побратима на Запорiжжi одне покарання – смерть.

Яка б вина не була. Курiнний, звичайно ж, такого дозволу дати не мiг, а наказав доставити Крука на суд товариства. Нехай воно розбираеться – чого вiн заслужив: вигнання чи страти. Та й тодi – кат би йому голову втяв, чи бiля ганебного стовпа киями забили, а побратимовi – зась.

Козак пiдвiвся, подивився на берег i покликав мене:

– Ану, пiдсоби! Вчасно я згадав про цей рукав.

До Бистроi далеко ще, та й потiм проти течii вигрiбати удвох не так легко, а тут – якщо байдак хоч наполовину розвантажимо, можна спробувати i на жердинах до Базавлука дiйти. А не вдасться – чорт з ним, кинемо. Не на торг iдемо. Зате до Сiчi на день ходу ближче. І рукав цей не протока, а запруда стояла.

Правда чи придумав, щоб роботою вiдволiктися, але, тим не менш спiльними зусиллями нам вдалося змусити важкий байдак пiдкоритися i повернути, куди треба.

Днiпро посопiв, побурчав, пiнячись i нуртуючи, але все ж вiдпустив судно. І ми, звернувши прямо в заростi плакучих верб, що шатром нависали над водою, опинилися у вузькiй, не бiльш нiж шiсть-сiм крокiв завширшки, тихiй, аж зеленуватiй од водоростей, протоцi. Повз яку, якщо не знати точного мiсця, проплив би на вiдстанi випростаноi руки i не помiтив.

– Слава Всевишньому, – розмашисто перехрестився Полупуд. – Допомiг… Не залишив у своiй безмiрнiй милостi.