Пливе човен – води повен

Тепер можна i вiдпочити, перевести подих та роззир-нутися… Спаси i помилуй. Все, Петрусю – тут ми як у Христа за пазухою. Жодна погоня не знайде. Якби навiть така була. Але другого човна у Крука немае. То не вплав же iм за нами пускатися…

«Не зрозумiв? І вiн що, ось так закiнчить, обiрвавши розповiдь на половинi?»

– Василю! Май совiсть… – судячи з похмурих брiв козака, однiй Варварi недарма нiс вiдiрвали, але ж свербить. – Хоч у двох словах… чим усе закiнчилося?

– Нiчим… – знизав плечима запорожець. – Ти сам бачив.

Крук живий i знову вцiлiв. А я… так розумiю, знову тобi життям зобов’язаний. Неспроста ж Тiпун з десяти сажнiв[4 - 1 махова сажень = 2,5 аршина = 10 п’ядей = 1,778 метра.] промахнувся.

– Це не мае значення, – вiдмахнувся я. – Ти мене рятував, я тобi допомiг. Не про те мова. Будь ласка…

Василь зiтхнув.

– Ну що з тобою робити… Тiльки розповiдати, справдi, бiльше нiчого. Шукав я Крука майже два роки. А коли знайшов – викрав просто з табору харцизiв, де вiн отаманував. І на Сiч повiз.

Ось тiльки гриз мене сумнiв весь час, не хотiлося вiрити, що побратим такою падлюкою став. Розговорилися якось на привалi, покаявся вiн, мовляв, сам не знае, що за помутнiння на нього найшло, i став просити дозволити смерть прийняти, як личить воiну – зi зброею в руках. Що не хотiв вiн смертi дiда i, вже тим бiльше, Марусi. Що вони самi мазанку запалили, а верх вiн вже потiм розбирати став, щоб врятувати iх. Брехав, звичайно, це я тепер розумiю, а тодi… Знаеш, Петре, хотiлося менi йому вiрити. Надто вже гидко було думати, що я побратимом таку мразь називав. Сам себе обманював.

Василь провiв рукою по обличчю, немов та полуда досi на очах була.

– Один раз ми в дуже гарному мiсцi зупинилися на нiчлiг. На високому березi Росi. Дiйсно, якщо вмирати – то краще i не знайти. Загалом, умовив вiн схрестити з ним шаблi. Мовляв, зброею ми однаково володiемо, то нехай Господь розсудить, хто правий. І ще щось таке плiв… я вже й не пригадаю.

Я мав свою думку щодо справедливостi, але зараз було не на часi ii висловлювати.

– А Крук як тiльки вiдчув свободу i взяв у руки шаблю, став насмiхатися надi мною. Сказав, що на пасiку вiн приiхав сам. І нiхто його не боявся. Що спершу вiн зарубав дiда, зв’язав Марусю i тiльки потiм ватагу свиснув. Що три днi i три ночi гостювали вони у моеi нареченоi вдесятьох. І лише перед вiд’iздом пiдпалили хату… Щоб слiди знущання приховати.

Василь скрипнув зубами.

– Брехав… сучий син! – я мав це сказати.