Пливе човен – води повен

Заради Василя. – Хотiв розлютити тебе. Ти ж мене сам вчив, що холодна голова в бою то половина перемоги. От Крук i бив по болючому. Плював тобi в душу…

Полупуд подивився уважно менi в очi i, з помiтним полегшенням, повiльно кивнув.

– Дякую, Петре. Сподiваюся, саме так i було. А тодi я справдi замалим розум не втратив. Нiчого пригадати не можу. Нiби кривавий вихор перед очима танцюе. Одне бачу як зараз – вiстря шаблi встромляеться в око Круковi, i той замертво валиться з кручi в рiчку. Сам я теж без пам’ятi впав, багато кровi втратив.

А коли отямився – його вже течiею вiднесло. Так що до вчорашнього дня був впевнений, що Крук мертвий. Курiнному розповiв правду. Повинився, мовляв, так i так… Воля твоя, батьку, хочеш – карай, хочеш – милуй. Довго думав старий Матвiй, а потiм вирiшив, раз тiла я не бачив i готовий присягнути в тому на сповiдi, то i вбивства не було. Значить, звинувачувати мене нема в чому. І, як бачиш, не помилився. Якщо б судили мене тодi, то даремно. Зате тепер, Петрусю, не один Господь менi свiдок, а й ти все бачив. Є з чим на суд товариства вдруге вийти i вирок смертi для Крука вимагати. І якщо коло старшин ухвалить вiдступника стратити, то вже тодi кожен козак не тiльки матиме право, але i зобов’язаний убити його. Де лиш спiткае.

Роздiл четвертий

– Не мала баба клопоту, завела порося… – пробурмотiв Полупуд, спантеличено смикаючи вус. – Навiть не знаю, радiти чи навпаки… Покинути таке добро – усе життя шкодувати, а на горбу не потягнемо, пупець розв’яжеться.

Настiльки мудрi думки козак промовляв, оглядаючи розпотрошенi тюки i рогожанi лантухи, в якi був запакований вантаж розбiйницького байдака. І було вiд чого. Майже весь товар складався зi штаб свинцю, дiжок з порохом i новеньких мушкетiв. «Яничарок», як обiзвав рушницi Василь. Шанобливо уточнивши при цьому, що зброя шведська. Та ще й не з гнотовим, а з кременевим замком. Бiльш зручним у використаннi. І цiною, вiдповiдно, набагато дорожча за звичайнi гакiвницi.

– Шкода, нема кого запитати, скiльки тут цього добра… А перераховувати по одному, мороки на тиждень, не менше.

– Навiщо питати? Якщо тобi цiкаво знати приблизну кiлькiсть, плюс-мiнус десяток, то це ми миттю пiдрахуемо.

– Ага… – козак лише рукою махнув. – Ти що, не бачиш, скiльки тут всього? Щоб менi пiвпуда солi з’iсти, якщо до ранку вправимося.

– Не кажи «гоп», поки не перескочиш… – посмiхнувся я з висоти незакiнченоi вищоi освiти.