Пливе човен – води повен

Василь вилiз на тюки, щоб озирнутися, i саме в цю мить хтось неподалiк гукнув:

– Пугу, пугу, пугу!

– Пугу, пугу, пугу! – широко посмiхаючись, Полупуд пiднiс долонi до губ i вiдповiв таким же знаком.

– Ким будеш? – вiдгукнувся все ще невидимий спiврозмовник.

– Козак з Лугу! Сам не бачиш, чи що?

– Мало що я бачу… – резонно зауважив голос, i я тiльки тепер розгледiв козака, що причаiвся в кронi кремезного дуба, чие товсте гiлля нависло над протокою. – Тетеря он вчора божився, що свиняче рило у вiкнi корчми бачив.

У смушевiй шапцi та червонiй свитцi…

– Ти ж не в шинку, – не менше резонно вiдказав Полупуд. – Тверезий. Значить, очам вiрити маеш.

– Твоя правда… – погодився козак. – От я i думаю, що ти за птиця? Звичаi начебто знаеш. Але пливеш не як усi люди, а з пiвдня. А на тому боцi тiльки бусурманське житло. І хлопцi, що сидять у тебе на веслах, до лавок мотузами прив’язанi, чисто галерники… Не по-християнськи. То що тепер скажеш?

– То такi хлопцi, – вiдмахнувся Полупуд, – що i в кайдани закувати не завадило б.

Коли прийдеш на майдан почастувати iх кием, згадаеш цю розмову. А що з боку моря йдемо, то i цьому причина знайдеться.

– Заблукали ми… Що тут такого? Теж злочин… І взагалi – Земля кругла, в який бiк не пiди – назад вернешся.

Я начебто неголосно, сам собi сказав, але чи то слух у дозорного був навдивовижу гострий, чи то звуки над водою розносяться занадто далеко, але запорожець почув i розреготався так заливисто, що ледь з дуба не звалився.

– Це хто з тобою, такий жартiвник? З якого куреня будете, панове-товаришi? Не впiзнаю…

Полупуд смикнув себе за вус i показав менi за спиною кулак. Мовляв, не лiзь поперед батька в пекло.

– Жартiвник – то Петро Ангел. В учнi пристав. Хоч i монастирського виховання, але кмiтливий хлопчина. Ще усiма нами покомандуе. А мене не впiзнаеш, значить? Зате твое обличчя знайоме. Не Грач Іван, часом?

– Чекай, чекай… – придивився той уважнiше, приклавши долоню дашком. – Побий мене вража сила! Полупуд?! Василь?

– Ну, нарештi… – прогудiв запорожець.

– А то я вже хвилюватися почав, з якого дива мене давнi товаришi не впiзнають. Начебто бороди не вiдпустив i спiдницю не надягнув.

– Та ж загинув ти! – скрикнув дозорець. – Уже тиждень минув, як за спомин душi чашу пили!

– Оце круто кермо заклали, – пробурмотiв Тiпун. – Так i байдак перекинути недовго, тiпун менi на язик.

Полупуд помовчав трохи, обдумуючи несподiвану звiстку.