Пливе човен – води повен

– Гм… І хто ж напоумив товариство мене поховати?

– Так гонець iз Уманi до кошового прискакав. Вiн звiстку про розорення татарами Свиридового Кута i привiз. Казав, тiльки згарище вiд села залишилося. А ж ми знаемо, що ти там пiсля походу рани залiковував, а потiм i зимувати залишився. Курiнний подейкував, що знайшов ти собi в селi молодицю i осiсти збирався. Брехали, чи як?

Василь знову смикнув вус.

– І правда, i не зовсiм… Довго розповiдати. Колись нагадаеш менi в шинку… Якщо жбан пива поставиш.

– Домовилися, – потер долонi, наперед смакуючи цiкаву iсторiю, Іван Грач.

– А що пом’янули живого, то не бiда – тепер утричi довше жити будеш.

– Коли до кого стара з косою прийде, про те лише Господу вiдомо. Але пiсля нападу на Свиридiв Кут зi мною ще багато чого трапилося. І якби не цей хлопець, – Полупуд не полiнувався, вказав на мене, – може i згодився б заупокiйний молебень. Так то… Недарма я його Ангелом прозвав. Ну, та нехай, годi язиком мести… Клич хлопцiв, приймайте байдак. Вантаж на ньому знатний.

Товариству сподобаеться. А менi до кошового спiшно. Справа важлива… Човен даси, чи гать потаемну проклали? Змiнилося все за рiк, нiчого не впiзнаю.

– Плавнi, як дiти, – погодився дозорець. – Рiк-два не бачив, i не впiзнати. Може, власнi, а може – пiдмiнили.

– Аби дружина признавала, решта якось буде… тiпун менi на язик, – зареготав керманич.

Дивно, але Тiпун поводився не як злочинець, доставлений на суд, ба навiть на ешафот, а немов з далекоi дороги додому повернувся.

Привiльно та весело. Геть, як Полупуд. І оскiльки пояснення цьому я не мiг знайти, вирiшив керманича з очей не спускати. Принаймнi поки його не приймуть iншi козаки, або сам не зрозумiю, в чому заковика.

І ще одне… Припустiмо, Тiпун, з його ж слiв, усе життя на Днiпрi провiв i знае рiчку, як власне подвiр’я, але тут не головне русло i навiть не притока. Як вiн зумiв по всiх цих таемних протоках знайти дорогу аж до самоi Сiчi? Сумнiваюся, що це вiдомо кожному харцизовi та розбiйнику. Особливо з тих, якi зброю бусурманам возять! Будь щось подiбне можливо, козацьку фортецю давно б уже турки чи татари знищили! Бо ж Сiч iм, як кiстка в горлi, поперек стоiть.

Так що i цьому теж не завадило б знайти розумне пояснення. Навiть дивно, що Полупуд не звернув уваги. Ну, та нiчого, моя паранойя не дрiмае i ii недовiр’я на обох вистачить.

– Човен дамо… – вiдповiв дозорець, пiсля того як насмiявся досхочу. – Пiдводь байдак он до тих верб i стрибай на дерево.