Тричі не вмирати. Наречена

А так як татари стояли щiльно, потужнi кiнськi щелепи, в основному, виривали клаптi м’яса з бокiв i нiг вершникiв.

У цьому бедламi вже нiкому не було дiла до чогось iншого, крiм порятунку власного життя. Чамбул людоловiв в одну мить перетворився в некеровану отару, навколо якоi неспiшно кружляе вовча зграя. І очманiлi вiд кровi вовки могли вiльно вирiзати всiх овець пiдряд або на вибiр…

– А бий тебе ворожа сила! Попереджати треба, чарiвники недоученi… – вигукнув Василь Орлов i тут же закричав: – Хапай ii, Степане! Швидше! Не спи!

– Як?

– Нiжно!

Куниця вiдкрив очi i побачив, що його товаришi намагаються втримати бусурманку, котру перенесло сюди його завершальне побажання.

– Та за руки, за руки тримай, а не за горло!

– Сила Господня! – гидливо кривився Небаба. – Їi лахмiття так смердить, що доторкнутися гидко!

– Ну, то позбудься його! Важко тобi, чи що?

– Спасибi, що нагадав, Василю. Зараз… – Степан щось невиразно пробурмотiв, а в наступну хвилю вiд пронизливого писку, який видала шаманка, у Куницi заклало вуха, а упир, що пробiгав поруч, нажахано метнувся вбiк.

– Знайшов час веселитися… безстидник! – нервово реготнув опричник, з деяким подивом, але не без задоволення ще мiцнiше притискаючи до себе зовсiм голу дiвчину, яка мов навiжена звивалася в його руках. На шаманцi не залишилося нiчого, окрiм ii власного волосся невизначеного кольору i збитого в моторошний ковтун, густо приправлений реп’яхами та пiр’ям.

– Викинути завжди простiше, нiж вiдiпрати… – вiдмахнувся Небаба.

Степан пильним поглядом окинув полонянку, виглядаючи прихованi амулети. Але закляття спрацювало чудово – на дiвчинi не залишилося навiть нитки, немов тiльки що на свiт з’явилася.

– Сам-то чого витрiщився? Подобаеться, га?

– Дивна рiч, – потер задумливо перенiсся опричник. – Скiльки на свiтi живу завжди думав: раз шаманка – значить, карга стара. А тут така пташка… Вiдмити, причесати – i хоч замiж бери… Ей, а ти чого очкур розпускаеш?

– Не треба! Будь ласка, не треба!.

– Руки зв’яжемо… – буркнув той. – Чи ти все життя збираешся ii пригортати?

– Розважаетеся? – з легкою насмiшкуватiстю поцiкавився староста Висiлок, що нечутно виник поруч.

– А тобi що до того? – тут же визвiрився Степан, котрий, схоже, надовго, якщо не назавжди незлюбив упирiв. – Наша здобич. Що хочемо – те й робимо.