Тричі не вмирати. Наречена

– Менi? – перепитав i знизав плечима Бобрик. – Та скiльки завгодно. Дiло молодече, житейське… І право переможця, нiхто не заперечуе… Я б i сам не вiдмовився пригадати молодiсть.

– Та не збиралися ми ii… – вiдмахнувся Куниця, мимоволi ховаючи погляд. Мав слушнiсть упир. Думка-то збитошна i паскудна промайнула. Ще як промайнула. – З чого ти взяв, розбишака старий?

– Ага, – розумiюче кивнув той, ховаючи посмiшку в широку долоню i погладжуючи бороду. – Це ви татарку догола роздягнули, щоб зручнiше було з нею про гарну погоду порозмовляти? А заодно i руки зв’язали… Мало що, може не пристане на вашi умови, вiзьме – та й дощ накличе? Бувае.

Я лише хотiв зауважити, що як ви надумали таким приемним способом позбавити ii чаклунськоi могутностi, то непорочнiсть i чародiйська сила аж нiяк мiж собою не пов’язанi. І, що б там не вигадували святенники та плiткарi, окрiм потiхи, iншоi користi вiд гвалту не буде…

– Не треба, отамане… Змилостився… – почала благати шаманка, дивлячись на Куницю.

З усiеi розмови i того, що старий упир хоч i з насмiшкою, але доволi шанобливо звертався до молодого козака, вона зрозумiла, що саме Тарас головний у цiй компанii.

– Не дозволяй своiм воiнам мене скривдити…

– Ти ба, – вигукнув Степан. – Як гарно по-нашому щебече, красуня заморська. Де тiльки навчилася?

– Матiнка моя з ваших краiв… – квапливо пояснила та. – У полон взяли… Так я i народилася.

Вона тутешнiй говiрцi i навчила…

– Ото ж я дивлюся, не схожа ти на татарку… – хмикнув Василь. – Бусурманськi дiвицi, зазвичай, смаглявi, кiстлявi, наче тарань, та чорнобривi. А наша полонянка – тiлом бiла, ребрами не свiтить i русява… буде. Якщо вмиеться. – А потiм поцiкавився, нiби мiж iншим: – І яка ж нашому отаману з того користь? Ну, якщо вiн тебе вiд наших хтивих задумiв вбереже? Поваляти по травичцi не дасть?

– Вiрною рабою стану! Своею тризною в тому клянуся… – несподiвано гаряче заговорила шаманка.

 – Отаман – сильний чарiвник! Вiн не тiльки мене, вiн – Духа вогню перемiг! Такому прислужувати не соромно!

– Товаришi ми всi… – навiщось почав пояснювати Тарас.

– А дiвчина, схоже, не жартуе, пане вiдьмак, чи то пак – пане отаман… – зауважив сiльський староста. – Сильнiшоi клятви не придумати. У бусурман з похованням строго.