Тричі не вмирати. Наречена

Щоб потiм не чухатися.

– Гаразд… – Куниця допомiг дiвчинi пiдвестися. – Для початку заберемося кудись подалi вiд цього мiсця. Там i закiнчимо розмову…

«Почекай, отамане… – несподiвано пролунав у думках Тараса радiсно-розгублений голос Примари. – Спершу попрощаемося… Здаеться, мiй термiн служiння закiнчився…»

– Геть як у казцi. Лiворуч пiдеш – коня втратиш, направо пiдеш – дiвчину знайдеш… – реготнув Василь. – Що ж так не вчасно? Невже почекати не можна? Бачиш: який тягар наш отаман собi придбав? Не на власному ж горбу ii перти? Степан розсердився – i пiд сiдло нiзащо не встане…

– Що поробиш, там нагорi краще знають.

Та й отаман Терн-Кобилецький не на весь вiк конем до нас наймався… – не пiдтримав опричника Куниця. – Прощай, коли так… Як воно говориться – земля пухом?

«Не мае значення, якi слова сказано при розлуцi, – вiдповiв той. – Важливо, що при цьому думають… Спасибi, на доброму побажаннi… Знiми вуздечку, отамане Куниця, i вiдпусти мене…»

– А це непогана думка! – несподiвано заметушився Степан, хитро посмiхаючись.

 – Давай я знiму… Так би мовити, на правах першого господаря… Тим бiльше, що у нашого отамана руки зайнятi… – i Небаба швидким кроком попрямував до Примари.

Сивий кiнь витягнув йому назустрiч шию i нетерпляче пофоркував, нiби чарiвна вуздечка раптом стала для нього нестерпно важкою.

– Бувай, отамане… – шепнув стиха Степан. – І до зустрiчi. Замовте там за нас слiвце, при нагодi.

Потiм одним рухом зiрвав вуздечку з голови Примари i… ледве встиг пiдхопити, падаюче на землю сiдло.

– Диявол! – вилаявся, коли важка кульбака боляче вдарила його твердою лукою по пальцях ноги. – Допомiг би, Василю, чи що? – пробурчав невдоволено, кладучи сiдло на траву. – У тебе ж руки не зайнятi…

– Звiдки я мiг знати… як воно станеться. Я ж лише чув вашу iсторiю, а на власнi очi не бачив…

– Гаразд, не бери в голову. Це я зопалу бовкнув… – махнув недбало рукою Степан, наближаючись до шаманки, що мiцно вчепилася в рукав Куницi.

Дiвиця з переляку навiть на наготу перестала звертати увагу, боячись хоч на мить випустити з рук жупан свого захисника.

– Цiкаво, це хто ж з вас кого в полон взяв? Знаеш, як у тiй поговiрцi… «Хлопцi, я татарина упiймав. То веди до нас! Не можу. Вiн не пускае», – промовив насмiшкувато Небаба. А коли бусурманка повернулася на його голос, ще раз махнув рукою. Та так вправно, що затиснута в руцi чарiвна вуздечка впала точно на голову шаманки.