Тричі не вмирати. Наречена

Кращих воiнiв Сонцеликого султана… Така сила в лiченi днi змете всi козацькi заслони, перемеле в прах будь-яке вiйсько, тим паче – нашвидкуруч зiбране ополчення ляхiв, а потiм – стрiмкi пiвсотнi розлетяться по всьому краю – i селище за селищем, хату за хатою перетрусять i обшукають кожен закуток. Чи знайдуть релiквiю чи нi – не знаю, але в тому, що в тутешнiх мiсцях не залишиться жодноi живоi душi, окрiм тих, що будуть у сирiвцях, можна не сумнiватися.

– О-хо-хо… – зiтхнув Куниця. – Невеселу картину ти намалювала, Галлiя.

Не знаю навiть спасибi тобi сказати, чи вiдразу голову зрубати…

– Роби як знаеш, але подумай ось над чим… – гаряче зашепотiла дiвчина, пожираючи козака величезними очима. – Ти можеш врятувати свiй народ, пане отаман! Вiддай знахiдку султановi, i всi залишаться живi! Султан стане тобi кревним братом, а твоя батькiвщина – частиною благословенноi Порти. І бiльше нiхто i нiколи не потривожить мирний сон пiдданих великого султана.

– Ач, як гарно спiвае, пташка… – похмуро глипнув на неi Василь.

 – Та тiльки, будь на те воля небес, архiстратиг Михаiл не став би вручати прапор козаковi, а вiддав би його вiдразу котромусь вашому мурзi. Нi, не бувати тому, щоб православна святиня з доброi волi бусурманам дiсталася.

– Ти не поспiшай настiльки гучними словами кидатися, опричнику, – несхвально покивав Степан. – Що нам вiдомо про Божий промисел? А може, вiн у тому i полягае, щоб нас навiки з Ордою замирити? Сам-то, що думаеш, отамане?

– Та не схоже, якось… – хмикнув Куниця.

 – На Божу волю. Надто хитромудро… І цiна висока…

– Висока?! – вигукнув Небаба. – Зберегти сотнi тисяч життiв i свободу цiлому краю в обмiн на шмат матерii, хоч i небесноi, ти називаеш високою цiною?

– У тому-то i весь хосен, брате… – почухав потилицю вiдьмак. – Дядько Іцхак, мiй тесть, легко пояснив би тобi таку просту рiч, що якщо iснуе хтось, готовий вiдразу заплатити названу цiну, то напевно твiй товар коштуе набагато дорожче. А значить – варто його притримати до найближчого ярмарку, коли всi покупцi з’iдуться…

– Гм… Розумно.

Ось тiльки не перемудрувати б.

– Не перемудруемо… І взагалi, ми ще навiть не знаемо, що в кульбаку заховано, а вже мелемо сiм верст до небес та всi лiсом… Мало не побилися. Галлiя, розпорюй пiдкладку! Тiльки гляди, не зiпсуй рiч. Не забувай, що це сiдло тобi, може, ще довго спину терти буде…

– Не турбуйся, отамане, – покiрно вклонилася дiвчина, звично складаючи долонi бiля грудей, а потiм простягла руки до Степана.