Тричі не вмирати. Наречена

Той забурчав невдоволено, але не став ховати сiдло за спину, а, хоч i вельми неохоче, простягнув його шаманцi.

Вiтерець на пагорбi гуляв весь час, i тому нiхто не звернув уваги на невеличкий стовп куряви, що вже давненько кружляв по галявинцi, забавляючись тим, що ворушив трави i крутив над землею опале листя. Але як тiльки пальцi Небаби вiдпустили заповiтну кульбаку, а руки дiвчини напружилися, готуючись прийняти ii, вихор миттю вирiс у половину людського зросту, метнувся помiж ними, пiдхопив сiдло i помчав геть.

З кожною миттю збiльшуючи швидкiсть.

– Босоркун! – закричав Куниця, примруживши праве око i розпiзнаючи нечисть. – Чорт-вихор! Тримайте його!

Але i без команди отамана Василь уже змахував крилами, злiтаючи в небо, а Небаба, в тiлi гепарда, нiсся слiдом за степовим чортом величезними стрибками. Навiть Галлiя, i та щось шепотiла, простягаючи слiдом за вихором руки i нiби струшувала воду з кiнчикiв пальцiв.

– Лiсовик, допоможи! – не придумавши нiчого кращого, згадав про лiсового знайомця Тарас.

 – Допоможи пiймати нечистого! Довiку вдячний буду! Яку завгодно послугу зроблю.

– Вибач, людино… – вiдгукнувся глухо лiсовий господар, немов крiзь товщу листя, не з’являючись на очi. – Якби релiквiя допомагала тiльки людям проти людей, я з радiстю побiгав би з вихором наввипередки. І хоч його ще нiкому i нiколи зловити не вдавалося, – спробував би це зробити… Але, ти i мене зрозумiй – дар архiстратига i проти нас величезну силу мае. Тобi я вiрю, а як розпорядиться мiццю релiквii той, кому ти ii вручиш? Або його спадкоемець? Нi, Тарасе… не допоможу.

В руках у нечистi вона безпечна. Нiкому не допоможе, але й не зашкодить. Тож, вибачай, вiдьмаче, але в таких справах – кожен про свiй рiд дбае…

– Не можу… – безсило опустила руки Галлiя i схилила голову. – Щось набагато сильнiше за мене захищае шайтана… Вбий мене, отамане. Я пiдвела тебе i немае менi прощення.

– Та ти тут з якого боку?.. – вiдмахнувся роздратовано Куниця. – Робити менi бiльше нiчого, як зi злостi бабам голови рубати.

А в наступну мить, на галявину, гублячи з пащi рожевi клаптi пiни, ледве виповз цiлковито виснажений гепард i звалився зi стогоном ниць на землю, пiсля чого озвався слабким, захеканим голосом Степана.

– Вибач, брате… Упустив я його… Надто вже швидким… чорт виявився. Вибач…

– Ага… а тепер ти теж запропонуй стратити себе, – гаркнув на нього Тарас. – Збожеволiли ви всi, чи що?.. Сподiваюся, хоч опричник розумнiшим буде.