Тричі не вмирати. Наречена

І заразившись його несподiваним запалом, заворушилися iншi.

Принаймнi м’ясо було врятовано…

– Так от… – почав Куниця, коли перший голод було вгамовано i процес поспiшного поглинання iжi перейшов у стадiю повiльного i вдумливого пережовування. – Минулоi ночi менi знову наснився батько… Тепер я точно знаю, що вiн живий i ховаеться десь неподалiк вiд того мiсця, на якому небесний архiстратиг вручив йому священну корогву. Думаю, нам слiд не зволiкаючи, розшукати його.

– Вiдшукати батька – свята справа, – погодився опричник.

 – Бiльш того, синiвський обов’язок. Але… вважайте мене тупою колодою… я не збагну, чим це допоможе в пошуках викраденоi релiквii?

– Точно не знаю, – щиро вiдповiв Куниця. – Тiльки не вiрю я, що все так просто. Батько багато чого бачив i життевою та вiйськовою кмiтливiстю мiг багатьох за пояс заткнути. Не мiг вiн не здогадуватися, що коли вороги дiзнаються про релiквiю, то, пiсля звiстки про загибель Тимофiя Куницi, в першу чергу пiдуть до рiдних. Нi… Батько мав щось хитрiше придумати, нiж вiдiслати ангельську хоругву додому, навiть заховавши ii у стару кульбаку.

І так дивно, що досi нiкому не прийшло в голову випатрати сiдло.

– Може, тому й не прийшло, – заперечив Орлов, – що й iншi, як ти, вирiшили, нiби такий вчинок надто безглуздий?

– Ну, добре, нехай. Але ж всi цi речi могли просто не потрапити до Михайлiвки. Тi самi товаришi батька, котрим вiн iх вручив, могли i самi згинути. Мало яке лихо чигае на людей у Дикому Полi?

– Значить, iншого вибору не було.

Довелося ризикнути…

– Ось-ось… – кивнув Тарас у такт своiм думкам. – До чого я i веду. Достеменно нiчого невiдомо. І поки батько сам не розповiсть, що i як трапилося, ми – можемо тiльки гадати.

– Добре, – погодився Небаба. – Знаеш, де шукати те мiсце? Бачив увi снi якiсь характернi прикмети? Зможеш розпiзнати?

– На жаль… – похитав головою Куниця. – Але, впевнений, що як зумiемо вiдшукати когось iз тих козакiв, хто був з моiм батьком в останньому бою, – вони нам його вкажуть.

– А цих де шукати?

– Де ж iще шукати запорожця, як не в Сiчi? – знизав плечима Тарас. – Там або iх самих застанемо, або щось дiзнаемось.

– Що ж… можна i на Сiч махнути. Галлiя хоч i не покiйний отаман Терн-Кобилецький, Царство йому Небесне, але кобилка з неi нiтрохи не гiрша за Примару вийшла. За кiлька днiв домчить. Як вважаеш, дiвонько? Впораешся? – Небаба трохи глузливо легенько тицьнув шаманку лiктем у м’який бочок.