Тричі не вмирати. Наречена

 – Жiнкам все одно в Кiш дороги немае, а кобилцi – ласкаво просимо.

– Якщо пан отаман накаже… – спокiйно вiдповiла та. – Але, менi здаеться, що скакати аж за пороги немае резону.

– З чого б це? – поцiкавився Тарас.

– Бо кожен, хто може тримати в руках зброю, як тiльки дiзнаеться, що Орда рушила до Хотинськоi фортецi, поспiшить пiд ii стiни. Ось там ви i знайдете всiх, кого шукаете.

– Приемно, коли жiнка не тiльки гарна, але й розумна… – погодився з ii доводами Василь. – Слушне припущення.

А головне, Хотин до нас не тiльки ближче, але й по дорозi… Подивимося, оцiнимо обстановку. Ну, а не зустрiнемо, кого шукаемо – рушимо далi.

– Що ж, ось i вирiшили… – плеснув по колiнах Куниця. – Лягаемо спати, а досвiту… в дорогу. І знаете що, друзi? У мене таке вiдчуття, вiрнiше, я – переконаний: у нечистi сьогоднi немае причини для торжества… А вся ця таемнича iсторiя тiльки починаеться…

* * *

Гiрше за нашестя сарани може бути тiльки тривала посуха.

Слiпучо-пекельне липневе сонце безжально пiдiм’яло пiд себе степ, обдаючи нестерпним жаром ii оголенi простори. Зневоднена земля в пошуках вологи зазмiiлася глибокими трiщинами, що мiсцями сягали аршинноi глибини. Навiть змiлiлi рiчки вiддiлилися вiд власних зiв’ялих берегiв широкими смугами скам’янiлого намулу, жадiбно приберiгаючи для себе залишки води. Високi, в людський зрiст трави, як стiй, пересихали в колюче тверде сiно, котрим нехтували навiть голоднi конi.

Досить було однiеi блискавки або вуглинки, яка б вiдкотилася вiд вогнища, щоб запалахкотiв вогонь i випустив на привiлля пожежу. Жадiбну i безпощадну, що знищуе на своему шляху все живе i поглинае степовi версти швидше за найпрудкiшого скакуна.

У нескiнченнiй низцi лiт, ось уже вкотре, Дике Поле засинало i вмирало, щоб неодмiнно прокинутися пiсля першого ж доторку до його зашкарублоi шкiри цiлющого гарапника, звитого з дощових струменiв. Але зараз – у розплавлених спекою небесах – не було жодноi хмарини.

Навiть легкоi напiвпрозороi димки. І вiд цiеi нестерпноi спеки увесь степ немов вимер, ховаючись по норах i гнiздах, в очiкуваннi вечiрньоi прохолоди. Зачаiлося все живе… Окрiм людей.

У кiнцi липня, року одна тисяча шiстсот якогось вiд Рiздва Христового, далеко вже по полудню, в напрямку найближчоi переправи, до правого берега Днiпра повiльно наближався великий загiн кiнноти.

Дивне то було воiнство.