Тричі не вмирати. Наречена

Це ти вiрно пiдмiтив. Людина й упир… Але ж ось, сидимо собi поряд, розмовляемо мирно. Чи не ставиш собi питання: чому так? Нi? А я вiдповiм. Тому, що ми тут всi однiею землею вирощенi i вигодуванi. Однiею росою вмитi i напоенi. А бусурмани, якi через моря з мечем до нас приперлися – геть iншi. Чужi нам i плоттю, i духом. Адже вони не тiльки за невiльниками та скарбом прийшли, а щоб землю цю – i у дiтей наших, i у внукiв вiдняти. Ось i вся розмова… – не зовсiм виразно закiнчив козак. Але сiльський отаман зрозумiв парубка, бо кивнув i запитав уже зовсiм iнше:

– Багато iх?

– Точно сказати не можу, – не став лукавити Тарас.

 – Але, думаю, не менше сотнi. І один шаман з ними буде, напевно…

– Хороша здобич… – задумливо промовив Бобрик. – Життiв, вiдiбраних у ординських воiнiв, нашому селу рокiв на десять вистачить. Дiтлахи пiдростуть… Думаеш, легко дивитися, як вони дорослiшають, але як i ранiше залишаються в дитячому тiлi? А як допомогти? З бездушноi звiрини багато життевих сил не вiзьмеш.

А ти сам битися з ними залишишся, чи знову сiрими стежками пiдеш?

– Допоможемо вам, Петре. Можеш не сумнiватися… Це ми з побратимами твердо вирiшили.

– Добре… – кивнув той. – Умiння вiдьмака i чародiя напевно стане в пригодi… Супроти шамана. Особливо, якщо той iфрита на допомогу викличе. Стривай, ти сказав: з побратимами? Вас же тiльки двое було?

– Сьогоднi до нас ще один товариш приеднався. Вiн беркутом перекидаеться. У бою зайвим не буде… А ви… – не втримався Тарас вiд питання, що турбувало його: – Справдi, з сотнею впоратися зможете?

Староста невизначено хмикнув, потiм полiз пальцями до себе в пояс i витяг звiдти давню срiбну монету.

Неспiшно очистив ii вiд присохлого бруду i простягнув козаковi.

– Тримай… Сам не знаю навiщо кажу, але життя напевно варто кiлькох слiв. Вбивати те, що i так мертве – справа клопiтка. Запам’ятай, вiдьмаче. Хоча – краще, щоб це знання тобi нiколи не знадобилося… Упиря нi сталлю, нi срiблом, нi святою водою, нi звичайноi молитвою вбити не можна.

А оскiльки ми бездушнi, то i до значноi частини чар байдужi…

– Безсмертнi, чи що? – здивувався Куниця.

Староста широко усмiхнувся, легко ляснув козака по плечу i пiднявся з лави.

– Пiду я… Треба родичiв попередити, щоб до бою пiдготувалися. Дiтей заховати… Їм, пiзнiше, i пiдранкiв вистачить. Чого дарма в гущу лiзти, вiрно? А ти, пане вiдьмак, тее… Вiдпочинь трохи… Якщо часу ще багато – iди в хату та й подрiмай.