Тричі не вмирати. Наречена

Ну, а коли поспiшаеш кудись, то он ту, розлогу грушу, бачиш? Посидь пiд нею. Там гарне мiсце, свiтле. І не помiтиш, як сили вiдновиш…

Сказавши все це, Петро повернувся до козака широкою спиною i неспiшно рушив до сусiдньоi хати. Але, вiдiйшовши п’ять-шiсть крокiв, несподiвано зупинився i неголосно вимовив:

– Спасибi, людино…

Трохи помовчав i додав:

– Вогонь… Немае в цьому свiтi жодноi iстоти, яка змогла б у вогнi вцiлiти… Хiба що його духи. Ну, так зате вони води, на вiдмiну вiд решти, бояться.

Загалом, удачi нам усiм, пане вiдьмак, запорiзький новик i характерник… Володар задоволений тобою. Благородство душi у противника часом бiльшоi поваги гiдно, нiж у найвiрнiшого товариша.

– Тому, що шляхетного ворога простiше навколо пальця обвести? – хмикнув Куниця.

– Е нi. Ти неуважно слухав. Я сказав – противник, а не ворог. Зауваж – рiзниця суттева… А якщо, через юнiсть, ти цього ще не розумiеш, то не бери в голову. Коли подорослiшаеш, тодi й оцiниш, – зареготав упир i… зник.

Тарас досадливо смикнув плечем, демонструючи, що у всiй цiй справi його найменше цiкавить думка якогось безiменного Володаря. Потiм пiднявся з лавки i неспiшно попрямував у вказаному старостою напрямку. Перепочити й справдi не зашкодить.

* * *

Мiсце i справдi виявилося незвичне. Не дiйшовши до грушi ще добрий десяток крокiв, Куниця вiдчув, як все тiло наповнюеться хвацьким, молодецьким завзяттям. Нiби кiвш хмiльного меду перевернув.

Здавалося, за що б не взявся, усе вдасться. Все буде пiд силу… А потiм настало розумiння, що в такому разi йому i робити нiчого не треба. Усе само собою влаштуеться. Вiдьмак сiв на траву, притулився потилицею до шорсткого стовбура i блаженно заплющив очi, насолоджуючись незвичайним вiдчуттям тишi i спокою.

Добре тут було, надiйно. І не тому, що раптом зникли бажання, i все зробилося байдужим, нецiкавим, а саме через мiцнiючу з кожною хвилиною впевненiстю: що немае в цьому свiтi небезпеки, з якою Куниця не змiг би впоратися… Якби не тривога за товаришiв, вiн iз задоволенням згорнувся б калачиком, просто тут, пiд деревом i задав такого хропака, що з гiлок не тiльки листя, а й нестиглi грушi посипалися б.

– Цiкаво, що там, у Степана з Василем дiеться? – пробурмотiв, закриваючи очi. – Чи впораються самi? От би поглянути на них, хоч здалеку… А вже потiм, з чистим сумлiнням, i подрiмати можна.