Тричі не вмирати. Наречена

Тарас позiхнув, уткнувся пiдборiддям у груди, моргнув i раптом зрозумiв, що бачить не власний живiт i колiна, а дивиться на свою ж виголену потилицю. Як людина, котра стоiть поруч i трохи збоку, за плечима.

Оторопiло похитав головою, моргнув, але не помогло. Потер кулаками очi, але нiчого не змiнилося. Вiн продовжував бачити себе зi спини.

– Ну, нiчого собi! – вигукнув у захватi. – Значить, я тепер ще й так можу? Помилуватися на себе збоку… Як у казках називаються iстоти, що мають на потилицi трете око? Шкода, забув…

Але, надивившись вдосталь на власну потилицю, Тарас знизав плечима i поцiкавився, знову-таки у самого себе:

– І на якого бiса воно менi знадобилося? Я ж не красна дiвиця, щоб на всi боки крутитися, коли нову сукню примiрятиму?

І немов зрозумiвши невдоволення господаря, «трете око» стало неспiшно пiднiматися, але при цьому все, що бачив ним Куниця, не втрачало чiткостi, а просто зменшувалося в розмiрах.

Ось вiн разом пiдскочив на кiлька сажнiв, i вже на густу крону грушi поглядае.

А у наступну мить i всi Висiлки у нього, як на долонi. Хоч у жменю збирай. Стодоли та хати маленькi, не бiльше тесаного будiвельного каменю, а люди, що копошаться навколо них – як мурахи. Але, при бажаннi, Куниця мiг до найдрiбнiших подробиць розглянути кожну трiщину в стiнi, або – перерахувати зморшки на заклопотаному i радiсно збудженому обличчi старости.

Бобрик повинен був щось вiдчути, бо невдоволено сiпнув куточком рота i покосився в бiк дрiмаючого пiд грушкою козака. Тiльки пальцем не пригрозив, як бешкетниковi.

А Куниця вже швидким вiтром летiв у степ. Туди, де його товаришi повиннi були стати приманкою для ординцiв…

* * *

Першим наближення ворога вiдчув Примара. А так як на ньому тепер сидiв не Куниця, а всього лише побратим вiдьмака, вiн вирiшив, що цiлком достатньо роздути нiздрi i голосно фиркнути. Правда, повернувши при цьому морду в той бiк, звiдки доносився запах ординцiв. Покiйного отамана i справдi все менше i менше цiкавили мирськi проблеми, але бусурманiв колишнiй запорожець, i лише пiзнiше харциз-розбiйник, все ще ненавидiв, як i за життя.

Але обiйшлося i без його попередження, Степан Небаба якось дивно пiдскочив i провiв долонею по обличчю.

Його раптом наче хтось легкою пiр’iнкою по чолi мазнув. Немов гарячим вiтерцем обдуло. Звичайна людина й уваги не звернула би на подiбне, але той, хто хоч трохи навчався чародiйським штукам, не мiг не впiзнати магiчну спробу бусурманського шамана зважити Степанову силу.