Тричі не вмирати. Наречена

Зумiе молодий хан, навiть з таким слабким загоном, повернутися з ясиром, – значить, боги прихильнi, i його правлiння принесе роду достаток i благоденство. А загине – так тому i бути – невелика втрата. Нi вiн сам, нi його воiни.

Замикав чамбул, що звивався по курнiй дорозi немов розмотаний аркан, ще один самотнiй вершник. Упевнена постава, недорогий, але добротний обладунок, швидкий погляд i помiчене кiлькома рубцями обличчя, видавали в ньому бувалого воiна. Це Кучум – вихователь молодого хана i наставник у ратнiй науцi.

Аталик, приставлений до Салах-Гiрея змалку. І, якщо його вихованець не зможе пройти випробування, аталика чекае смерть. Як не складе голову в бою, то помре вiд рук ката. Поганий наставник нiкому не потрiбен.

Ось вiн уважно роздивився, потримав над головою послюнявленний палець, подивився на сонце з-пiд приставленоi до чола долонi, а потiм торкнув свого бахмата шенкелями i погнав навздогiн молодого хана.

– Накажи зупинити загiн, мiй повелителю! – крикнув ще здалеку, тим характерним для бувалого воiна гортанним голосом, котрий чутно здалеку, але не створюе вiдлуння навiть у горах.

– Що трапилося, Кучум? – притримав коня юнак.

– Хоч мiй пан уже давно переступив той порiг, коли потребував порад, я все ж насмiлюся нагадати, що до Тивiльжанского броду залишилося не бiльше пари верст.

– Дякую за турботу, аталик, але не можна нагадати те, що не забуто… – гордовито вiдповiв молодик. – Невже мiй наставник думае, що я не знаю, куди веду чамбул?

– Нi, свiточ моiх очей, я так не думаю, – з легким поклоном спокiйно вiдповiв бувалий воiн.

 – Але ти досi не вiддав розпорядження стати на вiдпочинок. От я i наважився порушити твоi думки.

– Не розумiю, чому ти хочеш зупинити мене на пiвдорозi до слави?! – здивувався юнак. Адже вiн уже бачив себе з виблискуючим у руцi ятаганом, яким налiво i направо рубае русявi голови гяурiв. Уява юнака жваво малювала йому захопленi селища, гори золота i самоцвiтiв… У його обiймах звивалися прекраснi полонянки… І раптом – затримка, нарочито придумана прискiпливим наставником.

– Тому що сутiнки ще тiльки-но почали опускатися на степ, i якщо ми будемо рухатися далi, то будемо бiля броду задовго до настання темряви. А уруси пильно стережуть своi землi. Козакiв можна ненавидiти, але нехтувати iхнiми дозорами не можна.

– Вовк полюбляе темряву?

– Саме так, мiй повелителю, – зобразив уклiн аталик.