Тричі не вмирати. Наречена

Вночi жодна обережнiсть не буде надмiрною.

Козак ще раз, про всяк випадок, кинув погляд на брiд, але у Днiпрi, як i ранiше, тiльки зорi плескалися…

Товаришi, широко розметавшись – мiсця вистачае, шумно сопуть увi снi. Вогненно-рудий i гостроносий Лис ще й похропуе, а вже посивiлий та худий, як жердина, Гарбуз – солодко прицмокуе губами, немов цицьку смокче.

– Семене! Максиме! Вставайте! – прошепотiв на вухо кожному Остап. – Когось дiдько посеред ночi до нас у гостi несе… Берегом суне!.. І його запах не подобаеться Пайдi.

Обидва козаки, цiлковито навiть не прокинувшись, звично схопилися за зброю i поповзли подалi вiд вогню. Якщо хто зi своiх заплутав, то показатися йому нiколи не пiзно, а вороговi краще не знати, скiльки тут козакiв.

– Пугу, пугу, пугу! – тричi, за прадавнiм козацьким звичаем, доноситься тим часом вiд фiгури голос невидимоi в темрявi людини. І пiсля хвилини мовчання лунае знову:

– Агов! Є поруч жива душа, чи вiдблиск багаття менi ввижаеться? Вiдгукнiться, люди добрi! Я свiй!

– Пугу, пугу, пугу… – згiдно з тим же звичаем, вiдповiдае Байбуз, потiм встае i, поклавши руку на ефес шаблi, строго запитуе: – Кому це вночi на мiсцi не сидиться? Опiвночi добрi люди по свiту не блукають.

– Козак з Лугу! А щодо пiзньоi чи ранньоi пори… – тихiше, але впевнено вiдповiв голос все ще невидимого людини. – Повiр менi, братику: коли бiжиш з неволi, на час не зважаеш i на сонце не дивишся. Навiть, якщо бусурмани тебе ще не заслiпили…

Байбуз полегшено зiтхнув i поплескав по холцi гепарда.

– Це свiй, Пайдо. Свiй! А ти, земляче, пiдходь ближче до вогню, не бiйся. Звiр ручний, без наказу не зачепить…

Людська постать чiтко вимальовуеться на тлi зоряного неба, але не поспiшае наближатися. Бiглий невiльник теж хоче упевнитися, що бiля багаття дiйсно запорожцi, а не харцизи. І тiльки через деякий час, сутулячись пiд вагою староi кульбаки i вiд того здаючись ще нижчим, з темряви виступае миршавий, трохи кособокий чоловiчок.

– Сало, гу-гу! – привiтався несподiвано глухо й невиразно, немов перекочував язиком у ротi жменю гороху.

– Слава навiки Богу нашому, – вiдповiв, не замислюючись, Байбуз. Людям взагалi властиво чути те, що iм хочеться, а не промовленi слова. Тим паче, коли звуки видаються звичними i вiдповiдають моменту. – Сiдай до вогню, незнайомцю, будь ласкавий. В ногах правди немае.