Тричі не вмирати. Наречена

– Не перечитиму… – пробурчав чоловiчок, поклав поруч з багаттям свою ношу i досить незручно присiв на сiдло зверху, простягаючи до вогнища задубiлi руки i ноги. – Всю правду люди давно засунули в те мiсце, звiдки цi самi ноги i виростають. Залишилась тiльки кривда.

Остап ввiчливо хмикнув i, бачачи, що Пайда, – хоч i продовжував принюхуватися до незнайомця, вiд якого йшов ще той дух, – сумирно вмостився поруч, чого розумний звiр нiколи б не зробив, вiдчуваючи загрозу, пiдняв угору руки, даючи знак товаришам.

Лис та Гарбуз вийшли iз засiдки i теж пiдсiли до вогню.

Чуттю гепарда козаки довiряли беззастережно. І якщо Пайда лежить спокiйно, значить, небезпеки немае.

– Та хiба ж я схожий на бусурмана, панове запорожцi? – ображено скривився чоловiчок.

– Береженого i Бог береже, – розважливо вiдповiв Лис, мiцний, високого зросту двадцятирiчний парубок, з ниточкою рудих вусiв пiд носом i такого ж кольору пишним оселедцем на виголенiй головi. І додав, звертаючись до незнайомця: – Ти сам, з усього видно, людина бувала i досхочу лиха натерпiвся, тому iнших, за розумну обережнiсть, картати не повинен.

Нагодуй гостя, Остапе. Бачиш, у людини вiд холоду та голоду очi, як у тхора, виблискують.

Вiд цих слiв незнайомець здригнувся, нiби його батогом по спинi вперiщили, i квапливо опустив погляд.

– Можна i нагодувати, якщо гiсть не погребуе нашою вечерею, – вiдповiв Байбуз i присунув ближче до гостя казанок iз залишками загуслоi i остаточно розiпрiлоi тетерi.

– Такий вельможний пан, як я, i обгризенiй кiстцi радий бував не раз, – спробував зобразити вдячну посмiшку на обличчi гiсть, дiстаючи з-за пазухи абияк вистругану ложку.

Та чи то i справдi занадто змерз, чи то з обличчям було щось негаразд, але гримаса, що викривила губи i пробилася назовнi крiзь нетрi заростей, походила бiльше на звiриний оскал, нiж на щиру посмiшку.

Поспiшно проковтнувши запропоновану козаками скупу вечерю, вiн обтер травою ложку, сунув ii назад за пазуху i зашарудiв там, наче шукав щось у лахмiттi.

Козаки, посмiхаючись, переглянулись мiж собою.

Мовляв, дивiться, братцi, риеться за пазухою, немов багач у калитцi, а у самого, напевно, окрiм блiх i немае нiчого. Та й блохи, мабуть, вiд такого життя давно на кращi «хлiба» перебралися. Але незнайомець не просто так марнував час, знав, що шукае – бо витягнув з-пiд одягу досить товстенький пакунок.

– Ось такий з мене козак, – промовив з неприхованою гордiстю. – Сам голий, мов церковна миша, зате сiдло i ложка своя.