Тричі не вмирати. Наречена

Всiм була вродлива дiвиця – i статтю, i обличчям, ось тiльки шкiра ii водянисто-блакитна бiльше нагадувала скляну вазу, заповнену водою, нiж живе тiло.

– Навiщо кликав, чотириногий братику? – позiхаючи, запитала бродниця. – У чому нужду маеш, що правом поклику скористався? На посуху не схоже… – позiхнула ще раз i пустотливо бризнула на гепарда водою.

Але Пайда тiльки загарчав у вiдповiдь.

– Ой, який тут красень! – вигукнула тим часом русалка, помiтивши Байбуза. – На мертвого не схожий. Спить? Зараз я його поцiлую, i стане сон у козака солодким-солодким, мiцним-мiцним… – i стала наближатися до берега.

Гепард блискавичним стрибком опинився мiж Байбузом i бродницею. Сердито заметеляв хвостом i вишкiрив iкла.

– Що таке? – здивувалася рiчкова дiвчина, вже зробивши крок на берег. – Ти захищаеш людину? Дивно, але цiкаво. Невже ти через нього мене покликав, чотириногий брате? Тодi поясни, що я маю робити? Вiн не поранений, просто спить. До свiтанку i сам прокинеться.

Пайда нахилив до запорожця лобату голову i нiжно лизнув в обличчя.

– Хочеш його розбудити? – зрозумiла бродниця. – Але навiщо? – i знову повторила майже дослiвно: – Злоi магii я не вiдчуваю, а вранцi козак прокинеться…

Гепард голосно пирхнув i ще раз лизнув Остапа, трохи посуваючись, щоб русалка змогла пiдiйти до козака ближче.

– Он як! – звела здивовано брови, пiсля того як поклала прохолодну руку на чоло парубка, що аж пашiло жаром. – Тепер бачу, що без злого умислу не обiйшлося. Тiльки сон-зiлля це якесь дивне, не тутешне… i не шкiдливе.

Голова, як встане, трохи поболить, нiби з перепою, та й усе.

Пайда коротко рикнув.

– Наполягаеш? Ну, нехай буде по-твоему. Може, я i справдi чогось не знаю або не розумiю. Ой, розсердиться водяник, що я не в свое дiло влiзла, – зiтхнула бродниця i струсила з кiнчикiв пальцiв кiлька крапель води. Та так вправно, що двi з них впали на очi Остаповi, а одна – найбiльша, простiсiнько у привiдкритi уста.

Допомогло… Байбуз, вiдпльовуючись i кашляючи, пiдхопився з землi, смачно вилаявся i… сором’язливо заклiпав очима, почувши поруч дзвiнкий дiвочий смiх.

Обернувся, щоб вибачитися, але бродниця настiльки блискавично, що навiть Пайда не встиг помiтити ii руху, цмокнула хлопця в щоку, крутнулася на п’ятах i, пустотливо обдавши всiх снопом бризок, скочила в рiчку.

– Не дякуй, козаче… Будеш винен… Якщо не я, то одна з сестер обов’язково колись про борг нагадае! – крикнула на прощання, весело регочучи, i пропала в глибинi.