Тричі не вмирати. Наречена

Байбуз розгублено провiв рукою по мокрому обличчю i похитав головою.

– Що за напасть? Невже я задрiмав? От халепа… Добре, що не бачив нiхто. А то б i до кiнця життя не вiдмився би вiд такоi ганьби. Тiльки, чому я на самому краю берега опинився? Скотився з кургану чи що?..

Оглянувши слiди, Остап зумiв би розiбратися у тому, що трапилося, але в цей час з-за Днiпра долинуло тихе кiнське iржання.

Забувши про все, вартовий кiлькома стрибками злетiв на вершину пагорба, глянув у далечiнь i завмер. У яскравому мерехтiннi зiрок, на далекiй мiлинi, помiж островами Тивiльжан i Перун, доволi чiтко виднiлося безлiч коней та людей.

Страху Остап не вiдчув. Власне, нiчого надзвичайного не трапилося. Саме для цього i поставлена козаками фiгура бiля броду, щоб вчасно помiтити i попередити про появу татар. Але в будь-якому разi треба було квапитися, ворог неподалiк i важлива кожна хвилина.

Байбуз голосно свиснув, жбурнув в товаришiв каменем, що пiдвернувся пiд руку, i закричав на все горло:

– Лис! Максим! Вставайте! Татари! Тривога!

Але товаришi навiть не поворухнулися, а гостя – Рудого Панька взагалi нiде не було видно.

Розумiючи, що кожна згаяна мить може коштувати життя – молодий запорожець вдався до жорстокого, але дiевого способу. Зачерпнув рукою з вогнища жменю тлiючих жарин, роздмухав iх на долонi, i всипав за халяви товаришам. І поки тi, лаючись i розмахуючи обпеченими ногами, приходили до тями, побiг запалювати сигнальний вогонь на «фiгурi».

Не вiдразу, але все ж бiль, як ранiше краплi води, перемiг зле чаклунство, й обидва козаки з криками заходилися стягувати чоботи.

– Зовсiм здурiв, Остапе?! – закричав обурено Максим. – Що ти виробляеш?!

– Якого дiдька? – вторив йому Лис. – Збожеволiв? Ось постривай! Зараз я тобi задам перцю!

Але, як тiльки щедро просочений дьогтем i облитий смолою очерет на сигнальнiй вишцi зайнявся чадним полум’ям, обидва запорожця притихли.

– Гей! То вже не жарт! Що трапилося?!

– Невже татари? – першим отямився Гарбуз.

– Людолови, братцi!.. Великий загiн!.. Уже до Перуна допливають, – вiдповiв Остап, тицьнувши пальцем у бiк Днiпра, а потiм велiв гепарду: – Пайдо, шукай Панька! Щоб менi з цього мiсця не зрушити, якщо без нього обiйшлося.

Звiр розгублено закрутився на мiсцi, тому що незнайомець, що донедавна смердiв, немов падлина в спеку, зник, не залишивши по собi навiть легкого запаху.