Тричі не вмирати. Спадок

Ми чуемо тебе! Ходи до гурту… Ми чекаемо… Ми любимо тебе!..

Куниця вже пiдiйшов так близько, що залишалося зробити крок i простягнути руки, щоб доторкнутися до однiеi з лiсових красунь…

На щастя, всi вони були такi спокусливi i прехорошi, що Тарас зупинився в нерiшучостi, не знаючи, яку вибрати.

– Присяйбi, якi ж ви гарнi… – пробурмотiв розгублено. – Аж очi розбiгаються…

– Вiн не може вибрати… не може вибрати, – жваво защебетали розпусницi i стали навперебiй радити збентеженому парубковi: – А ти закрий очi… Закрий… Твоя люба тебе сама знайде!.

. Покладися на долю! Пiдкорися iй…

Зачарований красою милих спокусниць, Куниця готовий був з радiстю виконати будь-яке iх побажання. От тiльки намагаючись виконати якнайкраще, вiн не тiльки мiцно зажмурився, але й спробував прикрити очi долонями. При тiм незграбно ткнувши себе в нiс, затиснутим у кулацi кисетом. Вiд мiцного тютюнового духу аж в носi засвербiло. Настiльки нестерпно, що Куниця не втримався i голосно чхнув.

Саме ця, здавалося б, цiлком житейська i невимушена дiя призвела до неймовiрного наслiдку.

За руйнацiею не гiрш буревiю.

Ще навiть вiдлуння пiсля розкотистого чхання не вщухло, як зграйку спокусниць з чародiйськоi галявини, немов ураганом змело.

– Апчхи! – парубок чхнув удруге… І, незважаючи на нiчну пору та густi хмари, що ховали мiсяць, в лiсi посвiтлiло достатньо, щоб вiдрiзнити одне дерево вiд iншого i навiть розгледiти окремi гiлляки.

Тарас глибоко вдихнув i чхнув втрете, остаточно приходячи до тями.

– А ось хрiн вам… з редькою разом, – промурмотiв, суплячи брови i поквапом натоптуючи люльку. – Недарма приповiдають старi люди, що нiколи не вдасться християнину з нежиттю по-доброму домовитися. Ви, бестii клятi, як не силомiць, то спокусою норовите верх над чоловiком узяти. От i я замалим на вашi хитрощi не попався… Слава богу, тютюн виручив. Хоч i кажуть, що то теж бiсiвське зiлля, а порадило собi з вами краще за молитву… Ну, нiчого, iншим разом не буду таким довiрливим… Бiльше ви мене на половi не обдурите… Вчений!

* * *

Розкуривши люльку i жадiбно вдихнувши солодкувато-гiркого духмяного тютюну, котрий остаточно зняв з очей полуду, Куниця запримiтив на тому мiсцi, де гуртувалася пiтьма, слабке мерехтiння.

Немов полум’я свiчки. Настiльки кволе, що його можна було сприйняти за свiтляка, якби не дивний червонуватий вiдблиск вогнику. А всiм вiдомо, що свiтлячки випромiнюють бiле сяйво.