Тричі не вмирати. Спадок

Сторожко поглядаючи на непроглядну темряву, що важко клубилася помiж дерев, парубок поволi, крок за кроком став наближатися до примарного вогника. Про всяк випадок ретельно пихкаючи на всi боки люлькою i грiзно штрикаючи поперед себе вiстрям шаблi. Однак чудернацьке сяйво не тiкало i не нападало. Тiльки розгоралося яскравiше.

І як залишилося пройти ще лише декiлька крокiв, пiтьма розступилася, немов хто розсунув щiльнi фiранки на вiкнi, i звiдти, навперейми Тарасовi вийшов здоровенний, страховидний чолов’яга.

Весь скуйовджений, кошлатий, закутаний в обшарпанi звiринi шкури, – недбало погойдуючи в руцi важкою палюгою.

– Гей ти, не смiй чiпати мою чiчку! – прогарчав загрозливо лiсовик, зупиняючись в декiлькох кроках вiд юнака i спираючись на свою зброю, немов на звичайну дорожню патерицю. – Глухий чи що?! Кому кажу?! Дибай далi! Не для тебе я зiлля папоротi сiяв!

Взагалi-то i без пiдказки лiсовика Тарас уже збагнув, що бачить перед собою не що iнше, як цвiт папоротi. Диво дивне, котре жило лишень у легендах i бабусиних казках! Полум’яна квiтка, що розпускае пелюстки на кiлька хвилин, та й то лише один раз у рiк, опiвнiч на Івана Купали.

І тому, хто знайде ii, обiцяе неймовiрне багатство. Бо може вказати на прихований у землi скарб…

У це було так складно повiрити, що Тарас навiть перехрестився. А потiм, щоб остаточно впевнитися, ще й подвiйну дулю примарному вогнику тицьнув. Але квiтка не розвiялася i не щезла з очей, як недавнiй морок. До речi – як i лiсовик, що сердито переминався з ноги на ногу, стиха гарчав i люто скалив ведмежi iкла.

А далi загрозливо занiс над головою палицю i ступнув уперед, твердо налаштований захищати чаклунську квiтку вiд людських зазiхань. І бачачи таку рiшучiсть, небагато знайшлося б смiливцiв, здатних не дременути подалi вiд галявини, папоротi i розлюченоi нечистi.

Тарасу теж зробилося моторошно. Все ж, незважаючи на батькiвську виучку, битися зi справжнiм ворогом не на життя, а на смерть – йому, запорiзькому новику, ще не доводилося.

Але, вiдступати i робити з себе страшка не заведено в роду Куниць. Тим паче, коли винагорода така велика! Не те щоб Тарас був надто ласий до грошей, але пiсля загибелi батька, нужда заiдала гiрше вошей…

– Ну, ну… не дуже! – гримнув хлопець, хапаючись за ефес шаблi. – Досить мене лякати! Не на того натрапив! І не ставай поперек дороги – гiрше буде!

– Го-го-го!.. – зареготав кошлатий вiдлюдько, як пугач у дуплi загукав.