Тричі не вмирати. Спадок

 – Я сюди не з власноi волi приперся, самi заманили… А що до твоеi пропозицii на службу пристати, то мудрi люди вчили – з нечистю не укладати жодних угод. Собi дорожче стане!

– Правду кажеш… Зле вийшло, – шумно почухрав густi заростi моху на обличчi лiсовик. – Хто ж мiг знати, що ти з любовним шалом впораешся? Червонi чобiтки повiтруль не одному голову заморочили. Попадалися на iх принади чоловiки i старшi за тебе, i мiцнiшi духом. А ти молодець – встояв. Іншим разом нам наука буде – щоб iз закоханими не зачiпатися.

– Тим паче, я нагороду заслужив, – посмiхнувся Тарас, роблячи ще один крок уперед, ближче до квiтки.

– Постривай, козаче, послухай, що скажу… – знову зупинив його настирливий лiсовик. – Ну, от що ви за плем’я таке? Де не оселитеся, обов’язково все загидити маете… Лiс вирубують i палять, як заманеться, нiби сухого хмизу мало… Рiчку i ту греблями та гатями перегородили… І всi, як один – дармового щастя шукаете. Притому, що не нами – вашими ж священиками не раз говорено, що кожному воздасться по дiянням його.

Хiба не так?

– Занадто мудрi твоi слова, лiсовий господарю, – з досадою вiдбуркнув Куниця. – Може i е в них резон, та тiльки ж неспроста ти менi зуби заговорюеш, вiрно? Думаеш: захоплюся розумною бесiдою i забуду, що цвiт папоротi вчасно зiрвати треба, – поки вiн не закрився? А пiвнiч от-от настане. О-хо-хо… Знову хитруеш, нежить лiсова, обдурити намагаешся, а про правду i справедливiсть пасталакаеш. Негоже… Нема в тому честi!

– Але й безчестя теж немае, – похмуро пробурмотiв лiсовик, незадоволений тим, що хитрiсть не вдалася.

 – Ти, козаче, лише про власну вигоду та про багатство дбаеш, а я намагаюся вiд твоеi жадiбностi чарiвну красу врятувати. Адже без Іванового чар-зiлля тутешнi мiсця захирiють. Всю свою силу втратять… І доведеться моiм донькам на новi мiсця перебиратися.

– Лiс великий…

– І що з того? Можна подумати, якби в тебе було кiлька хат, ти би не став противитися, якби хтось надумав одну зруйнувати?

– Зрозумiти я тебе, лiсовий господарю, можу, – кивнув розважливо Куниця, – i зовсiм не засуджую.

Але, вам – нечистi лiсовiй, що про хлiб насущний турботи не знае – легко про красу мiркувати. А менi – бабусю стареньку годувати треба. Та й про свою майбутню сiм’ю, про спадкоемцiв роду Куниць, подбати. І щодо хати теж вiрно пiдмiтив – було б у мене iх кiлька, може, й iнакше розмова склалася би. Але вона у мене одна, та й та невдовзi розвалиться. Ось так… Тому, нiчого воду в ступi товкти.