Тричі не вмирати. Спадок

Нам з тобою повiк не порозумiтися. Сказано ж: голодний ситого не зрозумiе, а гусак свинi не товариш… – парубок рiшуче потягнувся до квiтки, що особливо яскраво спалахнула саме в цю мить.

– Востанне попереджаю, нерозумна людино… – якось дуже гiрко промовив лiсовик. – Схаменися, поки не пiзно.

Величезна страхолюдина просто на очах перетворилася в малесенького, довгобородого та сивоголового дiдуся. І голос його тепер звучав не погрозливо, а майже благально.

– Не чiпай квiточку… Бо, перш нiж нове щастя знайдеш – усе, що маеш, втратиш…

– Так нiчого втрачати, дiдусю, – легковажно вiдмахнувся парубок.

 – Я ж казав уже: пiсля батька лише сiдло та шабля залишилися. А мазанка наша так занепала, що незабаром вiд дощiв та вiтру сама розповзеться, якщо я грошей на ремонт не роздобуду. І то – нове обiйстя поставити, напевно, дешевше встане. Так що, вибачай i не гнiвайся, лiсовий господарю, але iнакше вчинити я не можу… У кожного з нас своя правда чи кривда, i лише Творцевi судити: чий резон i кому вiдповiдати…

З цими словами Тарас вхопився, тремтячими вiд збудження i нетерпiння, пальцями за тонке стебельце, трохи нижче червоного сяйва i рiзко смикнув до себе.

Полум’яна квiтка зiрвалася так легко, немов i не росла, а – як метелик, присiла на мить вiдпочити. Раз – i ось вона вже сяе на долонi.

– Ох-х-х… – тихенько i жалiбно застогнали навколо галявини десятки рiзних голосiв. – Бiда… бiда… Горе… горе…

І стiльки скорботи було в тому лементi, що вперше за весь час Тарас Куниця засумнiвався в своему правi чинити так, як заманеться.

Навiть миттеве бажання повернути квiтку назад виникло, але вже в наступну мить рiзкий, крижаний порив вiтру з такою силою дмухнув парубковi в обличчя, що вiн зажмурився i по-дитячому увiбрав голову в плечi, забувши не тiльки про зброю, але i про молитву.

Лiс волав i скиглив так, немов з когось живцем здирали шкiру, – часом зриваючись на дикий божевiльний регiт. Але з кожним наступним ударом серця вакханалiя скорботи i жаху стишувалася… Чи то плакальницi вiддалялися, чи то сили iхнi закiнчувалися.

Але минуло трохи часу, i Тарас збагнув, що залишився на самотi.

Зiбравшись з силами, Куниця вiдкрив очi i з подивом побачив, що стоiть на узлiссi, неподалiк вiд давно погаслого святкового багаття, а в руцi у нього ледь жеврiе крихiтна шкарлатна зiрочка. А на протилежному березi рiчки, за сiльськими хатами, що, мов гриби пень, облiпили схил пагорба, займаеться свiтанок.