Тричі не вмирати. Спадок

Тишу – неможливу поруч з живими людьми.

Куниця замовк, розгублено гмикнув i непевно ступив до лежанки. Став бiля узголiв’я i шумно видихнув.

Бабуся Аглая, по-доброму посмiхаючись, безтурботно дивилася в стелю очима, якi на цьому свiтi вже нiчого не бачили. Але, судячи з ii лагiдного i спокiйного обличчя, смерть не захопила стареньку зненацька, а була зустрiнута, як давнiшнiй i добрий знайомець.

Тарас повiльно перехрестився, поморгав туманiючими очима i нiжно провiв долонею по зморшкуватому, ще не охололому чолi бабусi.

Потiм встав перед покiйницею на колiна i нiжно торкнувся губами чинно складених на грудях, вузлуватих пальцiв, що мiцно стискали дерев’яне розп’яття. Краечком свiдомостi зазначивши, що натрудженi, мозолястi i шорсткi, як рiчковий пiщаник, руки бабусi Аглаi в посмертi здобули шовковисту нiжнiсть. Ставши на дотик м’якими i… холодними.

– Ось я i залишився на всьому бiлому свiтi зовсiм один… – прошепотiв хлопець журно i безпорадно. – Що ж ти, мила моя бабусенько, так поквапилася? Хоч би до весiлля зачекала? Правнукiв разом з Ребеккою трохи побавила… Хто ж менi тепер у скрутну хвилину розумну пораду дасть, або за лiнощi вилае? Як же ти так пiшла, га? Навiть не попрощавшись…

Потiм хлопець закрив покiйницi очi, пiдвiвся з пiдлоги, ступив до столу i важко опустився на ослiн.

Рiзноманiтнi думки кружляли в його головi безпутним натовпом п’яних гульвiс, що за будь-яку цiну прагнуть перекричати один одного, навiть не намагаючись вислухати чужi доводи. Найбiльше хлопцевi хотiлося впасти на свое ложе, або просто тут, за столом закрити очi i задрiмати.

А опритомнiти вiд буркотливого, але сповненого турботи i любовi старечого голосу…

Куниця дiстав люльку i кисет, старанно натоптав чубук, розкурив неспiшно i пiсля кiлькох глибоких затяжок промовив задумливо:

– Попереджав же лiсовiй господар: що втрачу перш нiж нове знайду… А я ще похвалявся, дурний, що нiчого не боюся, бо втрачати нiчого… Ось i добалакався… Тепер уже справдi нiчого.

– Знову квапишся зi словами, як голий на торг, господарю… – несподiвано пробурчав у вiдповiдь чоловiчий басок.

 – Невже так i не порозумнiшаеш нiколи? А час би…

– Хто тут? – смикнувся Тарас, озираючись по порожнiй свiтлицi. – Чи менi вчуваеться?

– Домовик я ваш… – статечно вiдповiв невидимий спiврозмовник. – Трете поколiння, як за добром родини Куниць доглядати приставлений.

– А чого тiльки тепер голос подав? – здивувався парубок. – Помiчати тебе i ранiше траплялося… мигцем, а озвався вперше.