Тричі не вмирати. Спадок

 – Бо з прощенням у родинi й справдi негаразд… Матiнка моя, а потiм i батько – наглою смертю згинули, не могла бабуся з ними попрощатися. А менi, якщо й хотiла щось сказати… Не ночував я нинi вдома, панотче.

– Ото ж бо й воно… – осудливо кинув отець Василь. – Люди завжди вiдверту розмову та перепросини на потiм вiдкладають. Самi того не розумiючи, що «потiм» – може i не бути, бо не дано людинi знати прийдешнього. О-хо-хо, грiхи нашi тяжкi… Замалим не забув. У головi не вкладаеться… Боюся, Тарасе, не вдасться рабу Божу Аглаю нинi вiдспiвати.

– Чому? – здивувався Куниця. – Труну Степан Лiкоть швидко змайструе. У нього завжди запас сухих дощок е. Як раз до вечiрньоi молитви i встигнемо… А далi тiльки вашоi охоти треба.

– Не в наших бажаннях бiда, сину мiй… – зiтхнув отець Василь, i парубок вперше звернув увагу на те, якi втомленi, постарiлi очi у цього, ще досить молодого i мiцного чоловiка.

– А в чому? Ви скажiть, що треба, панотче? Я все зроблю, присягаю… Бабуся заслужила на вiчний спокiй.

– Церква наша на замку вiд учора.

– Як це? – здивувався парубок.

– Громада ще з Трiйцi заборгувала за оренду, – зiтхнув священик. – Ось Іцхак i замкнув дверi на ключ. Поки борг не сплатимо. А чим платити? – знизав широкими плечима отець Василь. – До нового врожаю ще самим дожити треба. Думали кiлька ялiвок зарiзати, масла, меду продати. Я теж збирався пару дюжин горшкiв на пiдмогу громадi зробити. Але найближчий ярмарок у Брацлавi тiльки на Петрiвку буде.

В Ужалi i того пiзнiше – на Спаса. А корчмар бiльше чекати не хоче. І нiяких умовлянь не слухае. Вимагае всю оплату за пiвроку сповна… Мовляв, йому за нашого Бога немае резону збитки терпiти.

– Це так, дядько Іцхак бувае дуже упертим i незговiрливим, особливо коли розмова заходить про грошi, – погодився Куниця. – Але, думаю, що зможу його вмовити. Адже похорон – не весiлля, i хотiв би, не вiдкладеш. Зараз до столяра зайду, а вiд Лiктя – просто в шинок i подамся.

– Добре, якщо так… – помiтно було, що отець Василь не подiляе такоi впевненостi.

 – Ну, що ж, Бог у помiч. Тодi ти займайся своею справою, а я – вмиюся i поспiшу до покiйницi… Царство iй Небесне i земля пухом, добра була жiнка. Ти, по молодостi рокiв, напевно не знаеш, але якщо б не твоя бабуся, то мiй Федько, може, й не народився б… – священик багатозначно покивав. – Ще й породiллю, Любаву мою, з собою мiг забрати… Так що я перед Аглаею Лукiвною в боргу.