Тричі не вмирати. Спадок

І якщо при життi iй мое вмiння не знадобилося, то хоч пiсля смертi вiдслужу як належить.

Зi столяром Тарас домовився швидше, нiж сам розраховував. Йому навiть на подвiр’я заходити не довелося. Дiзнавшись, що Лукiвна померла, Степан запитав тiльки: на коли потрiбна труна, додавши при цьому, що не вiзьме з Тараса нi гроша. Тут Куниця дiзнався, що п’ять рокiв тому бабуся Аглая ви5ходила всю багатодiтну сiм’ю Лiктя, коли тi отруiлися поганими грибами. Тому i столяр вважав, що зобов’язаний, нехай хоч у такий сумний спосiб, вiддячитися своiй благодiйницi.

Спантеличено почухавши потилицю, бо нiколи нi про що подiбне йому не доводилося чути, Тарас уже бiльш впевнено рушив до шинку. Сподiваючись на те, що може i корчмар ще раз пригадае про вилiкуваний прострiл? При цьому вiдчуваючи себе так, немов весь цей час розмова йшла не про його рiдну бабусю, а про когось iншого. Навiть дивно… Адже, якщо не зважати на час, проведений разом з батьком у степових дозорах i козацькiй науцi – вiн прожив з бабою Аглаею побiч, пiд одним дахом, цiлих дев’ятнадцять рокiв.

Хоча, з iншого боку, чому дивуватися?

З того часу, як вiн став вважатися дорослим, себто, лiт з чотирнадцяти, Тарас весь час проводив або в полi, або в лiсi, або на випасi. А що тим часом робилося в хатi, його не дуже-то й турбувало, якщо розмова не заходила про наближення отелення чи опоросу.

Одежа випрана, вечеря на столi – от i добре…

Цiлими тижнями не було коли перемовитися. Схопився вдосвiта, перекусив тим, що вiд учора залишилося – i за роботу. Потемки повернувся – узвару сьорбнув i спати. Весь час бiгом, все похапцем… Нi тобi «на добранiч», нi – «доброго ранку». Ось так i коротали вiку двое найрiднiших людей. Начебто весь час разом, а як виявилося – порiзно, геть рiзними життями. І якби старенька вчора не померла, то онук би цiеi недолужностi навiть не помiтив.

І хоч не було в тому його провини чи зумисноi байдужостi: просто життя якось так складалося, – але зрозумiв Тарас Куниця, що гiркого почуття вини вiн уже не позбудеться нiколи. Сам перед собою не злукавиш!

Раптом пригадалися всi випадки, коли бабуся намагалася завести розмову, а вiн, коли жартома, а коли й безцеремонно обривав ii на пiвсловi – мовляв, не на часi, бабусю, втомився я, давай потiм, а краще – завтра поговоримо.