Тричі не вмирати. Спадок

Навпаки – невгамовна небiжчиця зручнiше всiлася у трунi, клiпнула i виразно запитала:

– Тут е хтось?

Приймаючи сан священнослужителя, отець Василь дiзнався багато таемниць, недоступних розумiнню звичайних людей, але i йому вперше довелося зiткнутися з мерцем, котрому вдалося ожити. Але священик не злякався, а навпаки – навiть вiдчув полегшення, що передчуття не обманули. От тiльки нiяк не мiг вирiшити: вже приступати до процедури екзорцизму i спробувати вигнати знахабнiлого бiса з храму, чи зачекати? Щоб розiбратися: що саме знадобилося нечистiй силi у довiреному опiцi панотця православнiй парафii?

– То е тут хто-небудь живий чи нi? – голоснiше i нетерплячiше запитала покiйна знахарка.

 – Вiдгукнися, прошу! Мене ненадовго вiдпустили. Клянуся порятунком безсмертноi душi, що не заподiю шкоди.

Не вiдповiдати старiй жiнцi, тим бiльше мертвiй, було принаймнi неввiчливо. Тому священик, зробивши добрий ковток густого i терпкого вина з чашi з миром (i на цей раз нiчого iншого окрiм мироносицi не трапилося пiд руку) i, намагаючись не сипiти перехопленим вiд надмiрного хвилювання горлом, вiдказав:

– Я тут… Отець Василь.

Вiдправляю заупокiйну службу бiля твого тiла, раба Божа Аглае…

– Священик?! – зрадiла покiйниця, повертаючи бiле, як крейда, обличчя на голос. І тут же i пояснила свою втiху: – Це добре… Ти, Василю, менi брехати не станеш. Скажи, панотче: люди триклятого Лойоли вже з’явилися в селi? Онука мого схопили?

– Інквiзитори? – здивовано перепитав священик i щиро вiдповiв: – Нi, не було… В усякому разi, менi про це нiчого не вiдомо.

А Тарас – ще й години не минуло, як з церкви вийшов. Якщо б ти ранiше очi вiдкрила, сама б його поруч зi своiм гробом побачила… – отець Василь поперхнувся, збагнувши, що говорить, i перехрестився.

– В iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа, амiнь… Прости мене грiшного, Господи… – священик осiнив хресним знаменням неспокiйну небiжчицю, але побачивши, що та не починае битися в падучiй, як належить чинити бiснуватим, додав пошепки: – Темна вода во облацех… – i запитав: – Що iнквiзицii могло знадобитися в наших краях? Адже вiдтодi, як укладено унiю i ми платимо податки за православнi храми Рима, папа бiльше не вважае нас iновiрцями i схизматиками.

– Псiв Лойоли не еретики цiкавлять… – прошамкала стара. – Вони релiквiю архiстратига Михаiла шукають. Ну, та тепер iм мене не дiстати, а внук ще нiчого про то не вiдае. Невже я поквапилася пiти зi свiту? Але нi, це не можливо – я чiтко вiдчувала iхню присутнiсть.