Тричі не вмирати. Спадок

Ти, Василю, передай Тарасовi, нехай пильнiше ока береже батькову спадщину i, не зволiкаючи й дня, бiжить на Запорiжжя. На Низу католикам зась – руки закороткi, не дотягнуться… І ще – скажи: що незабаром йому багато чого вiдкриеться дивного i досi невiдомого. Це мiй дарунок i пiдмога. Інакше з ворогами не впоратися. Коли вже так сталося, що усi три лики земнi та небеснi в поединку зiйшлися, то воiну треба вмiти iх розрiзняти. От тiльки нехай з вибором не поспiшае, поки сам у всьому не розбереться. Вiдмовитися зопалу або з переляку легше легкого, а повернути вiдкинуте – складнiше буде.

Передаси?

– Передам… – кивнув отець Василь. – Чому не передати? А тобi самiй допомога священика не потрiбна? Адже без останньоi сповiдi ти, раба Божа, переставилася. Може, молебень особливий справити за спомин душi, чи яку призабуту обiтницю виконати?

– Чиста я перед Господом в помислах i дiяннях своiх, тож вмираю легко… – з обличчя небiжчицi зiйшла тривога, i вона лагiдно посмiхнулася. – Спасибi тобi, панотче, на доброму словi.

Час на мене… Прощавай, Василю. Бережися тих, хто з хрестом йде, але за собою вогонь та ненависть веде. Пильнiше бусурман бережiться. Цим почварам закони не писанi. Нi Божi, нi людськi… Бережи вас Творець!

Одночасно з тим, як Знаюча промовила останнi слова, ще один вихор пронiсся церквою, i погаслi було свiчки розгорiлися знову, змусивши священика заплющити очi вiд несподiвано яскравого свiтла. А коли отець Василь знову глянув на труну, покiйниця чинно лежала на мiсцi, нiби й не було нiчого.

Немов привидiлося усе вiд втоми та безсоння. А може, вчадiв отець вiд диму свiчкового та ладану?..

* * *

Не надто простора хата Куниць, пiсля того як з неi винесли труну з тiлом небiжчицi, раптом зробилася неймовiрно величезною. А три кроки, щоб пройти вiд дверей до лежанки, взагалi видалися Тарасу безконечною дорогою. І вiдчуваючи, що не в змозi ii подолати, парубок сiв на пiдлогу бiля порога i нарештi заплакав. Скупо, по-чоловiчому, шорстко витираючи рукавом кожну сльозинку, що викочувалася з-пiд повiк.

Але, саме завдяки цим сльозам, Тарас вiдчув, як у душi поволi угасае гiркота безповоротноi втрати, поступаючись мiсцем добрiй згадцi.

– Бач, як побиваеться, бiдолаха… – прошелестiло з-пiд припiчка. – А ранiше, бувало, тижнями не озивався…

– Помовч, дурепо! – обiрвав занадто язикату мару сусiдко. – Не забувай, що вiн тепер нас чуе!

– Ой! Пробачте, пане-господарю, – тут же злякано залебедiла та.