Тричі не вмирати. Спадок

 – У цiй круговертi чорт ногу зломить!

– Не згадуй нечистого проти ночi, господарю… – стривожено вiдгукнувся домовик, що затаiвся з приходом Ребекки. – Якби й насправдi, хто з його слуг за тобою не з’явився. Чую: лихе до нас у дверi стукае. Краще б i не пускати, та пiзно. Хоч дiвчину заховай вiд грiха подалi…

– Так, ховатися марно. Свiтло видно… – зауважив Тарас. – А взагалi, якщо хто з лихом iшов, то йому i запрошення не треба. Що про Ривку турбуешся, за те – спасибi, та тiльки куди я ii заховаю? За припiчок?

– Чому нi? – озвався сусiдко.

 – Треба буде – моя жiнка кому хочеш очi вiдведе. І не квапся, господарю… У твiй дiм – i нiхто так просто увiйти не може… Без дозволу.

– З ким ти розмовляеш? – здивувалася Ребекка, яка не чула голосiв хатньоi нечистi.

– З домовиком, з ким ж iще… – не став лукавити Тарас, заспокiйливо обiймаючи дiвчину за плечi.

– І що радить? – запитала Ребекка так запросто, немов кожен день тiльки те й робила, що спiлкувалася з домовиками.

– Сховати вiд лихих очей свiй найголовнiший скарб.

Тарас пiдхопив дiвчину на руки i легко закинув на широку грубку. І тут же фiранка, що вiддiляла пiч вiд кiмнати, затягнулася, немов сама по собi.

– Слухай мене, Ривко! Сиди тихо i не висовуйся, що б не сталося. Поки сам не покличу! Дуже тебе прошу!

Тарас вiдступив назад, поглядаючи, чи не помiтно дiвчину, i в ту ж мить натужно зарипiли вхiднi дверi, наче сокирою вiддирали вiко наглухо забитоi цвяхами труни чи скринi. І вiдкриватися вона не поспiшала…

– Вiдчиняйте, господарi! – голосно покликали з вулицi.

Голос був чоловiчий i видався Куницi знайомим. – Я ж бачу, що не спите ще. Не бiйтеся, я не зi злом. Важлива розмова е!

– Не замкнено, заходь… – вiдповiв Тарас, сiдаючи назад за стiл. Про всяк випадок пересуваючи перев’язь з шаблею на колiна, щоб у будь-яку мить можна було швидко вийняти клинок. – Потягнiть за ручку сильнiше. Полотно вiд вогкостi розбухло. Все нiяк пiдтесати не зберуся. То одне, то iнше – ось руки i не доходять…

Дверi пронизливо зойкнули, пiддаючись натиску, i тут же глухо стукнулись об щось.

– От нехай! Щоб тебе короста заiла! – вилаявся хтось знадвору, i через порiг ступив давнiй ротмiстр.

– Вечiр добрий, господарю… – пробурмотiв невиразно, кривлячись i потираючи долонею чоло i чималу гулю, що надувалася i синiла просто на очах. – Граблi в сiнях тримаете, чи що?

– І вечiр добрим не був, та й тепер вже скоро пiвнiч… – не надто привiтно вiдповiв Куниця.