Тричі не вмирати. Спадок

Тим паче, сотник Ступа обiцяв замовити за мене слiвце перед писарем Балабаном i внести мое iм’я до спискiв, замiсть батька. Куниця в реестрi е. А Тимофiй чи Тарас – хто стане вчитуватися?..

– Ой, згадала! – вигукнула дiвчина. – Згадала, навiщо я прибiгла… Той вахмiстр, що мене…

– Знову чiплявся?! – крикнув сердито Тарас, скочивши з лави i хапаючись за ефес.

– Почекай, не перебивай, – Ребекка силомiць посадила хлопця. – Вiн i в перший раз не зовсiм-то й чiплявся…

– Тобто, як? – сторопiв хлопець.

 – Виходить, нам з твоiм батьком усе привидiлося? І вахмiстр до тебе пiд спiдницю не лiз, i ти на допомогу не кликала?..

– Дай договорити! – розсердилася дiвчина. – Вiд мого батька заразився? Торохтиш без передиху!

– Гаразд, мовчу.

– Вахмiстр… Вiн, коли мене до стiнки притис, то спершу дозволив на допомогу покликати, а потiм чiтко сказав: «Передай синовi Тимофiя Куницi, щоб вiн сьогоднi вдома не ночував. Непроханi гостi до нього заявляться!».

– Що? – вiд подиву хлопець навiть долоню з грудей Ребекки прибрав.

 – Ось так i сказав? Щоб син Тимофiя Куницi не ночував вдома?

– Саме цими словами, – пiдтвердила дiвчина.

– Але звiдки вiн мене може знати? Я його сьогоднi вперше у життi побачив. І його самого, i – ротмiстра, i ченця цього – солодкоголосого. Вiрно твiй батько помiтив: дивнi вони якiсь. Нiби рядженi… Ну, а чого ж ти вiдразу не розказала? Аж до ночi тягнула?

– А ти згадай, як батько тодi розбушувався i розiгнав нас.

Пiд час панахиди – не до розмов було. А як перед сном за нас молитися стала – згадала. І вiдразу до тебе прибiгла. Може, й правда, тобi сховатися? Як думаеш, Тарасику? Тривожно менi. Серце так i тремтить, так i трiпоче…

– Я вже й сам не знаю, що робити… – розвiв руками Куниця. – Таемниця на таемницi iде i таемницею поганяе… Нiчого, дай трохи часу i з цим розберемося. Давай, проведу тебе, Ривко, додому, а сам пiду до церкви. До отця Василя. Може, хоч вiн що мудре порадить? Ось тiльки повечеряемо спершу.

А то у мене кишки вже не тiльки бурчати – гарчати починають. Селом пройдуся – собаки гавкiт пiднiмуть…

Але геть розпустувалася нинi доля, бо знову втрутилася в його намiри, переiнакшивши все на свiй лад. Не встиг Тарас доторкнутися до сковороди з залишками яечнi, як в одвiрок голосно i наполегливо постукали.

– Ой, запiзнилися! – заметушилася Ребекка.

– Побачимо… – знизав плечима Тарас.