Тричі не вмирати. Спадок

Мить або вiчнiсть пара закоханих насолоджувалася жаданою близькiстю, майже задихаючись, але не в змозi перервати солодкий поцiлунок.

І все ж, коли гарячi, мов жар, долонi Тараса поповзли вгору по стегнах, задираючи подiл сорочки, Ребекка згадала, що батько ще не давав остаточноi згоди на шлюб.

Дiвчина спритно вивернулась, в’юном ковзнула вниз, визволяючись з обiймiв парубка, i, залишивши в його руках сорочку, кинулась навтьоки. Ослухатися батькiвськоi волi Ребекка нiзащо не наважилася б. А до тiеi хвилi, коли тiло могло перестати коритися розуму i пiддатися бажанню, залишалося зовсiм трохи.

Один-однiсiнький поцiлунок…

Якби Ребекка побiгла назад на берег, до святкового багаття, Тарас не став би ii переслiдувати, а й сам кинувся б студити нуртуючий в жилах шал у прохолоднi води Вiвчурки. Зрештою, вiн не перший i не останнiй, кому вiдмовили в любощах, навiть у Іванову нiч. Але через те, що дiвчина кинулася в хащi – втеча була сприйнята Куницею, як пустощi i продовження забави. Тож, не довго думаючи, парубок кинувся навздогiн.

Орiентуючись на блiдий силует дiвочоi постатi, що невиразно проглядалася на тлi темних стовбурiв.

Бiгати по нiчному лiсi, навiть ходженому сотню разiв уздовж i поперек, небезпечне заняття. Можна оступитися, перечепитися за непомiчений корiнь, а то i напоротися на гостру гiлляку. Вбитися, може, i не вб’ешся, а болюче вдаритися чи скалiчитись – запросто.

Пару разiв голосно погукавши Ребекку, але бачачи, що дiвчина i не думае вертатися, Тарас стишив ходу, а там i зовсiм зупинився.

Бiгти наослiп далi було ризиковано. Пiдлiсок з кожним кроком робився густiшим. Наче i не ходили сюди по хмиз. А ще за мить Ребекка остаточно щезла з очей.

– От дурнувата дiвка! – лайнувся незлобиво хлопець, знизуючи плечима. – Хiба ж я зовсiм без розуму? Не схотiла – то й не треба. І нехай… Я ж не силував… Згодом солодше буде. Навiщо лiсом, як навiжена, гасати?.. Посеред ночi. Хоч би не заподiяла собi чогось…

– Е-ге-гей! – загукав, що стало духу.

 – Ривко! Вернися! Присягаю, не чiпатиму! Покалiчишся, дурепо!..

Куниця трохи постояв непорушно, прислухаючись до нiчних звукiв, але вiдповiдi не дочекався. Лiс наче вимер. Або зачаiвся. Тiльки вiтер розмiрено шумiв листям у верховiттi. А ще тонко пискнула неподалiк нещаслива миша, потрапивши в пазурi нiчного хижака.

Вiдсапавшись та роззирнувшись навсiбiч, Тарас збагнув, що за час дурною гонитвою заглибився в хащi значно дальше, нiж гадав.