Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

Вiрнiше – жодноi…

Вхопившись за цю думку, яка дозволяла йому хоч щось робити, Небаба рiшуче рушив до дверей, i тут, немов чекали саме цiеi митi, знадвору вимогливо застукали. Судячи по звуку, не тiльки кулаками.

– Вiдчиняйте, гяури! Виходьте! Здавайтеся на милiсть хана!

Народ у церквi стривожено загув.

– Тихiше, чада моi! – пiдняв руку отець Василь. – Все в руках Господнiх. І якщо буде на те Його воля – слуги Антихриста не увiйдуть до храму Божого. Бо впаде на них кара небесна.

– Боюся, отче, – неголосно пробурмотiв Степан, пiдiйшовши до попа ближче, – голомозi про це не знають i не надто боятимуться.

– А що ми можемо вдiяти? – так само тихо вiдповiв отець Василь. – Тут лише старi та дiти. Опiр чинити не зможемо. Тiльки молитися. І тобi одному не здужати… Нi шаблею, нi чарами. Хiба що померти з честю зможеш.

– З цим, святий отче, я б не став поспiшати, – смикнув себе за вус Степан, хотiв сплюнути, але згадав, де знаходиться, i квапливо перехрестився. – Дурне дiло не хитре.

Маю на увазi – загинути без користi. Але, якщо вашi молитви досягнуть до Господа, то не все ще втрачено…

– Що ти задумав?

– Поки… ще нiчого, отче. Дверi мiцнi дубовi – вибити не просто. Почекаемо. Може, бусурмани самi заберуться. Людолови ледачi. Даремно нi сил, нi часу не гають. Церквиця зовнi непоказна. Може, вирiшать, що шкурка вичинки не варта, i самi заберуться?

Але, спростовуючи його слова, у дверi загримали ще наполегливiше. І голосно гукнули:

– Гей, довгогривий! Менi тiльки жидiвська дiвка потрiбна! Випхай ii за дверi, i можете й далi молитися.

Нiкого бiльше не чiпатимемо. Обiцяю! Ми i без жменьки старих непогано поживилися. Хороший улов взяли. Михайлiвка – багате село. Чуеш мене, пiп? Прийми добру пораду! Навiщо вам iудейське насiння? Вiддайте ii нам!

Голос трохи помовчав, очiкуючи вiдповiдi. Але довго не витримав i додав загрозливо:

– А опиратися станете – спалю всiх. Разом з церквою!

У тривожнiй тишi його слова почув кожен, i навколо Ребекки потихеньку стала утворюватися порожнеча.

Нi, поки ще дiвчини не цуралися, як прокаженоi, а просто, притискаючи до себе дiточок, i короткозоро мружачи очi, нiби хотiли краще розгледiти, старi баби вiдсувалися вiд неi все далi. А похмурi дiди i так стояли на чоловiчiй половинi храму. Потiм церквою дмухнув один шепiт, другий, третiй i загомонiло, загуло… Як у запертому вулику.

– А що ж, баби… – тихо i вiд цього ще зловiснiше заскрипiв чийсь деренчливий голос.