Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

– Нащо всiм пропадати через шинкареву чiчку?

– Як вона взагалi в храм увiйти посмiла? – недобре пiдтримав другий голос. Уже значно голоснiше.

Ребекка зацьковано озирнулася, але побачила навколо себе тiльки злi обличчя, з чорними вiд страху, мов дiрки в черепi, очима.

– А так, так… – забурчало вiдразу кiлька бабусь, вiдсторонюючи молодших жiнок i дiтей за спини. – Гнати юдине сiм’я геть! Як Господь наш вигнав iз храму фарисеiв i торговцiв!

– Нi, не робiть цього… – Ребекка встала на колiна.

– Не вiддавайте бусурманам. Прошу вас. Я…

Степан обурено зиркнув на селянок, котрi все бiльше пожвавлювалися через те, що, як iм здавалося, знайшовся спосiб порятувати хоча б дiточок, але сказати нiчого не встиг.

– Ану, цить, сороки! – гаркнув хтось iз дiдiв. – А тих, що занадто горло деруть, зараз самих за дверi викинемо! Совiсть у вас е?! Нi в чому не повинну дiвку бусурманам видавати задумали! Отче! А ти чого мовчиш, немов води в рота набрав? Хiба ж це по-божому, по Христовим заповiтам?!

Пiп, який оцiпенiв вiд жахливоi змiни зi смиренною паствою, що вiдбувалася на його очах, стрепенувся i змахнув кадилом.

– Прокляну! І сам до агарян у полон пiду, якщо ще хоч слово проти Ребекки почую. Сором вам! Ким вiдкупитися хочете? Нареченою запорожця?! Кого iм на поталу видати надумали? Майбутню дружину не тiльки односельчанина, але i православного воiна-козака? Матiр ще ненародженоi дитини? Як же ви в очi Господа подивитеся, коли Вiн на Страшному судi вас до сповiдi покличе?

Переляканим селянкам, що зараз думали лише, як врятувати дiтей i онукiв, однаково було чим платити – годилося i чуже життя, i грiх на душi, але занадто грiзно виглядав у праведному гнiвi отець Василь.

Так грiзно, що баби одна за однiею повалилися на колiна i ревно захрестилися.

– Спасибi, отче… – схвально пробурмотiв Небаба. – Що ж, ти свое слово сказав. А тепер дозволь i менi щастя спробувати. Може, вивезе крива… Допоможи нам, Матiр Божа i Пресвята Покрова…

– Впевнений?

– Ой, я вас прошу, отче, чи ж вам не знати, що в цьому життi нi в чому не можна бути впевненим? – зiтхнув Степан.

– Але шанс е. І не використати його – дурiсть. Купив, не купив, а поторгуватися можна. Ну, не йти ж покiрно пiд нiж?

– Що ж, тодi, благословляю… – отець Василь осiнив Небабу хресним знаменням. – Роби, раб Божий, що повинен, а ми – помолимося за успiх.